Читать «Чорнильне серце» онлайн - страница 5

Тепер вона вже знала, що означав напис. Але цієї ночі він її не цікавив. Їй хотілося збагнути, що означали ті слова, які лунали за дверима — тихі, майже незрозумілі слова, що ними пошепки перемовлялися двоє чоловіків у майстерні.

— Ти його недооцінюєш! — чула вона, як казав Вогнерукий.

Голос у нього був зовсім не такий, як у Мо. Батько мав особливий голос. Ним він міг просто-таки малювати в повітрі картини.

— Щоб запопасти її, він піде на все! — Це казав знову Вогнерукий. — А все, повір мені, — це таки все.

— Я її повік йому не віддам! — Це був голос Мо.

— Але він так чи інак її дістане! Кажу тобі ще раз: вони натрапили на твій слід.

— Хіба це вперше?! Та поки що мені щоразу щастило спекатися їх.

— Он як?! І довго ще, на твою думку, тобі щаститиме? А твоя донька? Тільки не розповідай мені, нібито їй до вподоби раз у раз переїздити з місця на місце! Повір, я знаю, що кажу.

За дверима запала тиша, й Меґі вже ледве зважувалася дихнути: боялася, що ті двоє її почують.

Нарешті знов заговорив батько — спроквола, так, наче його язику важко було вимовляти слова.

— І що ж я тепер… маю… на твою думку, робити?

— Їдьмо зі мною. Я відведу тебе до них!

Брязнула чашка. Об порцеляну вдарилась ложечка. Як гучно лунають у тиші такі тихі звуки!

— Ти ж бо знаєш, Каприкорн дуже високої думки про твій хист. Він, поза всяким сумнівом, зрадіє, якщо ти принесеш її сам! А отой новенький, якого він десь роздобув замість тебе, — таке нездарисько, просто жах!

Каприкорн… Іще одне досить дивне ім’я. Вогнерукий не вимовив його, а скоріше виштовхнув із себе — так, неначе воно могло обпекти йому язика. Меґі поворушила закоцюблими пальцями на ногах. Холод пронизував її до кісток, і вона вже майже не розуміла того, про що розмовляли двоє чоловіків, однак намагалася не пропустити жодного слова.

У майстерні знову запала тиша.

— Не знаю… — нарешті озвався Мо. (Голос у нього був такий стомлений, що в Меґі аж серце зайшлося.) — Треба подумати. Як гадаєш, коли тут з’являться його люди?

— Скоро!

Це слово впало у тишу, мов камінь.

— Скоро… — повторив Мо. — Гаразд. Тоді я до завтра вирішу. Ти маєш де заночувати?

— Де-небудь знайду, — відповів Вогнерукий. — Я з цим уже давно проблем не маю. Але тут для мене час і досі летить так швидко… — Він невесело засміявся. — Одначе мені аж-аж-аж як кортить почути твоє рішення. Ти не проти, якщо я прийду завтра? Десь так опівдні.

— Ну звісно. О пів на другу я забираю Меґі зі школи. Отоді й приходь.

Меґі почула, як у майстерні відсунули стільця, й притьма кинулася до себе в кімнату. Вона ледве встигла перескочити поріг, коли двері майстерні відчинилися. Натягнувши аж до підборіддя ковдру, Меґі лежала й прислухалася, як батько прощається з Вогнеруким.

— Ще раз дякую, що попередив! — долинув до неї батьків голос.

Потому вона почула, як віддаляються кроки Вогнерукого — повільно, нерішуче, так ніби той вагався — йти чи не йти, так ніби він ще не все сказав.