Читать «Сонячний Птах» онлайн - страница 9

Уилбур Смит

– «Офір», – прочитала вона. – Автор доктор Бенджамін Кейзин. «Дослідження доісторичної золотодобувної цивілізації в Центральній Африці з окремим аналізом фактів, що мають стосунок до міста Зімбабве і до стародавніх легенд про загублене місто Калахарі». – Вона з усмішкою підійшла до мене. – Ти це читав? – запитала вона. – Надзвичайно цікава книжка.

– Існує певний шанс, Сал. Я згоден, він існує. Але…

– Де лежить ця місцевість? – урвала мене вона. – Там, де сконцентровані запаси мінералів, як ти й передбачав?

Я кивнув головою.

– Так, у золотому поясі. Але не виключено, що це звичайне невеличке село, не більше за Ланґбелі або Рувейн.

Вона всміхнулася тріумфально і знову нахилилася над збільшувальним склом. Указівним пальцем вона доторкнулася до накресленої тушшю стрілки в кутку фотографії, яка вказувала на північ.

– Усе місто…

– Якщо це місто, – урвав я її.

– Усе місто, – повторила вона з підкресленим почуттям, – обернуте на північ. Орієнтоване по сонцю. За ним акрополь, сонце й місяць, двоє богів. Фалічні башти – їх тут чотири, п’ять, шість. Можливо, навіть сім.

– Сал, це не башти, це лише темні плями на фотографії, яку знято з висоти тридцять шість тисяч футів.

– Тридцять шість тисяч! – вигукнула Саллі, закинувши голову. – Тоді воно величезне! Зімбабве помістилося б за його головним муром з півдесятка разів.

– Обережніше, дівчино! Богом тебе благаю.

– А нижнє місто за мурами. Воно простягається на багато миль. Воно грандіозне, Бене, але я не можу збагнути, чому воно має форму молодого місяця? – Вона випросталася й уперше – таку щасливу мить я пережив уперше – неусвідомлено викинула руки навколо моєї шиї й обняла мене. – О, я така збуджена, я можу померти від хвилювання. Коли ми туди вирушаємо?

Я їй не відповів. Я навряд чи почув її запитання, я стояв і втішався відчуттям її великих теплих грудей, що притиснулися до мене.

– Коли? – знову запитала вона, відступаючи, щоб подивитись мені в обличчя.

– Що? – запитав я. – Що ти сказала?

Я водночас почервонів і затнувся. Вона засміялася.

– Коли ми їдемо туди, Бене? Коли ми вирушаємо на пошуки твого загубленого міста?

– Розумієш, – я замислився, як відповісти їй найделікатніше. – Спочатку туди вирушимо я і Лорен Стервесант. Ми відлітаємо у вівторок. Лорен нічого не згадував про асистента, тож я не думаю, що в розвідку поїдеш і ти.

Саллі відступила назад, упершись у боки руками, стиснутими в кулаки, подивилася на мене недобрим поглядом і запитала з оманливою лагідністю:

– Хочеш поб’ємося об заклад?

Я готовий битися об заклад лише тоді, коли маю шанс його виграти, тому я наказав Саллі пакуватися. Тижня було забагато для цієї роботи, бо Саллі професіоналка й подорожує з легким багажем. Її особисті речі помістилися в одну невеличку валізу й черезплічну сумку. Її альбоми та фарби займали більше місця, але ми переглянули наші книги, щоб не брати одну книжку двічі. Моє фотографічне обладнання – ще один великий вантаж, а торбини і ящики для зразків разом із великою скринею для полотен і картин громадилися величезною купою в одному з кутків мого кабінету. Ми зібралися за двадцять чотири години, а протягом наступних шістьох днів марнували час, сперечаючись, умираючи від нудьги, влаштовуючи дрібні сварки й пильно роздивляючись фотографію, яка поступово втрачала свою блискучу глянцеву поверхню. Коли наша напруга сягала точки вибуху, Саллі замикалася у власному кабінеті й намагалася працювати над перекладом наскельних написів із Драй Коппена або символічних малюнків із Вітте Берга. Наскельні малюнки, написи та переклад стародавнього письма були її спеціальністю.