Читать «Сонячний Птах» онлайн - страница 3

– Стратифікація, – сказав я. – Либонь, вапняк перебуває в контакті з тамтешнім гранітом. Лінії їхнього доторку виходять на поверхню.

– Нісенітниця! – урвав мене Лорен, його голос досі тремтів від збудження. Він одним стрибком подолав відстань до екрана, схопив ебенову указку з кафедри й скористався нею, щоб показати на низку чарунок, які тяглися понад тією лінією, що здавалася йому лінією головного муру. – Скажи мені, де ти бачив такі географічні обриси?

Я не хотів із ним погоджуватися. Не хотів знову обманювати себе марною надією.

– Не пригадую, – сказав я.

– А щоб ти пропав! – Він тепер засміявся, і його сміх був для мене приємний, бо він не часто сміявся останніми днями. – Мені слід було здогадатися, що ти сперечатимешся. Немає сумніву в тому, що ти найпаскудніший і найнікчемніший песиміст в Африці.

– Це може бути що завгодно, Ло, – заперечив я. – Гра світла, форми й тіней. Навіть якщо ми припустимо, що це обриси чогось, створеного людиною, то можуть бути недавно насаджені сади або городи…

– За сто миль від найближчих поверхневих вод? Забудь про це, Бене! Ти знаєш так само, як і я, що йдеться про…

– Не кажи цього, – майже викрикнув я й, підскочивши з м’якого, обтягнутого шкірою стільця, перетнув темну кімнату й схопив його за руку, перш ніж до мене дійшло, що я до нього підбіг. – Не кажи цього, – повторив я. – Бо інакше нам не пощастить.

Я завжди заникуюся, коли збуджений, але це найтерпиміша з моїх фізичних вад, і я давно перестав про неї думати.

Лорен знову засміявся, але з відтінком того неспокою, який завжди охоплює його, коли я рухаюся надто швидко або виявляю силу своїх рук. Він нахилився наді мною й розігнув мої пальці, що загрузли в його передпліччі.

– Пробач – я тобі зробив боляче? – запитав я, послабивши хватку.

– Ні.

Але він розтирав своє передпліччя, коли підійшов до панелі приладів і вимкнув проектор, потім натиснув на вимикач у стіні, й ми стояли й кліпали очима, дивлячись один на одного в яскравому електричному світлі.

– Мій маленький єврейський гномику, – усміхнувся він. – Ти мене не одуриш. Ти так хвилюєшся, що намочив у штани.

Я подивився на нього, засоромлений силою свого нервового зриву, але досі схвильований і збуджений.

– Де це, Ло? Де ти знайшов цю картину?

– Я хочу, щоб ти спочатку визнав мою знахідку. Піди на ризик бодай один раз у житті. Я хочу, щоб ти мені сказав «так»… А потім і я скажу тобі щось іще, – піддражнив мене він.

– Ну, гаразд. – Я відвів погляд убік, добираючи слова. – На перший погляд, твоя знахідка здається цікавою.

Він відкинув назад велику голову з золотавим волоссям і гучно зареготав.

– Ти маєш сказати мені щось переконливіше. Спробуй-но ще.

Його регіт я витримати не можу, й відразу засміявся й сам. Хоч я чудово усвідомлював, що мій пташиний сміх був майже нечутний на тлі його реготу, лункого, мов іржання жеребця.

– Мені здається, – засопів я, – ти, схоже, знайшов те, що ми давно шукаємо…

– Ти мій розумник! – заволав він. – Мій чудовий маленький розумник!

Минуло чимало років, відколи я бачив його таким. Урочиста маска банкіра спала з його обличчя, усі турботи фінансової імперії Стервесантів були забуті в цю мить обіцянки й тріумфу.