Читать «Смак заборони» онлайн - страница 165

— Ну, привіт, чого ж ти не з’явилася сьогодні?

— Я їду. Тато не пустив, — я обійняла його, такого великого й тепленького.

— Телефончик залишиш?

— У мене ручки нема.

— Я запам’ятаю.

І я сказала. А він, перекочуючи цифри на губах, нахилився до мого обличчя й обережно поцілував. Я посміхнулася йому й помчала в кабінку.

Потім ми вже брели до ліфта. Батько на мить відволікся на Анну з Віктором, а з іншого боку до нас уже підходили Гепард, Віра й Танька.

— Наступного року нас тут не буде. Це місце, я вже казав, вичерпало себе, а ми вже знайшли, куди поїдемо, — він махнув за Ай-Петрі, — у бік Фороса.

— Виходить, ми ніколи більше не побачимося?

— Ніколи не кажи наперед. Майбутнього ніхто не зможе вгадати. Ніхто й ніколи не доведе, що ти не приїдеш до мене в Пітер.

Я відпустила його руку й знизала плечима:

— Хтозна… А поки що — бувай, Сашку.

— Бувай, Левеня.

Батько напрочуд терпляче стояв за 10 метрів від нас, поглядаючи через Аннине плече. Я рвонула до моря, щоб укинути монетку. Очі застеляли сльози. Дорогою назад мене перехопила Віра.

— Дідько з усім… — ми поцілувалися. Крізь млость і запаморочення я нагнулася до Таньки, цьомкнула її, помахала Анні з Віктором, що віддалялися, ошелешено озираючись на мене. Гепард махнув мені востаннє й показав «клас». Я посміхнулася, розвернулась і зрозуміла, що більше ніколи не побачу його на цих лежаках під тентом. Ніколи більше з завмиранням серця не мчатиму кам’янистими тінявими стежками до Генеральського пляжу, ніколи не шматуватимуть мене солодкі муки очікування на моїх двох дошках за три метри над морем, ніколи не буде цих задушливих, жагучих, напахчених «Каїром» сієст і мрійливих, ситих, зі знемогою в ногах nach mittag-ів, ніколи не відчуватиму на собі чари випадкового погляду, в промінь якого, бувало, потрапляєш під час пересічної пляжної метушні, відбиваєш його — й укриваєшся сиротами. Двері ліфта зачинилися, й закрилося все. Удома ми швидко зібралися, з’їли нестерпний обід (і мій сир, що сплив зі сніданку, зі сметаною). Знемагаючи, збудженим поглядом я попрощалася з не потрібним більше «Каїром». І найспекотнішої, найсоковитішої сонної сієсти ми, навантажені сумками, пошкандибали до автобусної зупинки. Наш шлях лежав через весь «дніпровський» парк, звивистими, рябими від сонячних відблисків доріжками, повз алею мушмули нагору крутими кам’яними сходами до прохідної. Автобус приїхав рівно за розкладом, о 13:10 і з курним виттям відніс нас геть від щастя. Я сиділа біля вікна, пропускаючи повз вуха повчальні промови невдоволеного татуся (він тільки зараз, по напруженій мовчанці, вирішив узятися до виховного процесу), і в паузу, яка раптом виникла, сказала, дивлячись у вікно: