Читать «Смак заборони» онлайн - страница 16

Всі ці вогкі готельні асоціації…

На столику два чи три магнітофони — необхідне для психзанять стереообладнання. Що ж іще? Уся стіна в якихось картинках і фотографіях, у вирізках із журналів. І, підлещу самій собі, піддаючись натискові того незначного відсотка теперішньої реальності, напишу: мій портрет, фотографія, найбільш вдала з усіх, де я, полонена смутком і тугою, майже дитина ще, хлюпаючись у щемких мелодіях drive/driven, позую перед паскудним об’єктивом фотокамери, налаштовуючись на чуттєву позу, кочуся в цілковите Нікуди.

Я тоді не думала ні про майбутнє, ані, тим більше, про минуле. Я провалилася в adoreau. Він у захваті кричав:

— Чудово! Блискуче! Це просто фантастика!

А я не відповідала на цілком щирі вигуки навіть посмішкою. Поринала в якесь небуття. Це приголомшливе відчуття нереальності… Я начебто бігла цими холодними осінніми пляжами, крізь тужливі ранні сутінки дивилася на свою Імраю і скиглила від того, що adoreau тут нема, — аж поки зненацька не напоролася просто на нього.

І як зараз пам’ятаю себе: як заходжу до напівтемної кімнати після занять. Як безгучно причиняю за собою двері. Це приємне клацання… Він бачить мене, посміхається. Я теж посміхаюся. Ця мерзенна посмішка, яку вимучую щовечора у ванній, розглядаючи себе в дзеркалі. Мені начебто не до лиця посмішка. Але я вичавила цю гримасу, в якій божевільний романтик побачив щось і…

— Бачиш, це справжня, без жодного понту форма протесту. По-звірячому, правда? — я вказую пальцем на яскраво-рожевий шнурок, що перетинає моє чоло на давньослов’янський лад.

Він знизує плечима. Здивований погляд.

— Що ти таке кажеш? Дуже навіть непогано. А що про сльози хочеш сказати?

— Нічого. Мене просто за це хочуть розтерзати. Я ж не як усі, розумієш? — сльози стоять у моїх очах, але я тримаюся. Губи знову кривляться в брехливій усмішечці.

— Ах, навіть так? А по-моєму, ти зараз симпатичніша, ніж будь-коли, раніше.

— Правда?

— Ну, звичайно, — він знову посміхається. Я починаю розслаблюватися, щось лоскоче свідомість новою інтригою. І по нетривалій паузі його чіпкий погляд сканером, який так і роздягає, проходить по моєму тілі:

— Отож, ти та, хто…

— ?!

— Ні, просто сьогодні цілий ранок думав, хто б це міг бути, там, у їдальні. А це, виявляється, ти.

Я по-ідіотськи посміхалася, дивлячись на Михайла Сергійовича.

— У тебе дуже гарні ноги, — сказав він підкреслено серйозно, але з тінню необхідної посмішки. Я розгубилася. Кажуть компліменти. МЕНІ? ОТУТ? Я стурбовано глянула на свої темно-сині лосини та сіру майку, все жахливо брудне. Погляд його проникливих очей перемістився мені на обличчя: