Читать «Ой ти, хвиле, синя хвиле!» онлайн - страница 2

Дехто, бувало, міркував собі, чи вона сповна розуму. Та, зрештою, однаково: вона ж бо сама на себе заробляла й не обтяжувала ані родичів, ані містечко.

Марта була вродлива й поважна дівчина, та й садибу успадкувала вільну від боргів, тому не один молодий рибалка охоче завертав на стежку повз її вікно. Ті, що доводилися дівчині якоюсь ріднею, приносили рибину, коли випадав добрий полов, а весною приходили й допомагали копати невеличкий город. Але дяки від неї ніхто не діждався.

З часом молодики поклали собі за мету доскочити в дівчини ласки; вона стала для них чимось недосяжним, задля чого кожен ладен був ризикнути головою. Та хоч як підсипалися вони до Марти, а не здатні були її прихилити. Ніхто не міг похвалитися, що запалив у її очах іскру зацікавлення; жоден з них не був навіть певен, що вона взагалі його завважила.

— Хто хоче її підхопити, то нехай більше тримається моря, — казали старі рибалки. — Марта ж бо далекозора. Це в неї від матері.

Цим вони натякали, що Мартина мати свого часу також знехтувала містечкових хлопців і знайшла собі нареченого на другому березі острова.

Та чи Марта вдалася в матір, чи в когось іншого, а вже яка була, така й лишилася.

Так минуло років із десять, і Марта, мабуть, ще Дужче звикла до своєї самоти, хоч уже недалеко був той день, коли вона мала назавжди лишитися старою дівкою. Не було з нею ніякої ради, та люди й не вельми їй ганили, бо знали, що Марта, врешті, добра дівчина.

Та якось одна досвідчена молодиця завважила, що Марта начебто змінилася в стані, а скоро таке помітила одна, то відразу стали бачити й решта всі. Тоді найстарша Мартина родичка прибралася, як до церкви, і прийшла до неї додому. Марта зустріла родичку, ховаючи руки під хвартухом, але зовсім не відмагалася. Тільки від неї годі було вивідати якісь подробиці. На всі запитання, як усе те сталося, вона просто кивала на море, а від такої відповіді не вельми помудрішаєш.

Коли якимось іншим робом не можна дістати пояснення того, що сталося, то доводиться самому його вигадувати. Пішла поголоска, що капітан одного вітрильника, яких, коли схопиться береговий вітер, повно шукає захистку біля наших берегів, узяв човна, доплив уночі до суходолу й постукав у Мартине вікно. Як чужинець — з її сором’язливістю й несміливістю — зумів домогтися свого, всі чудувалися. Але й те сказати: Марта вічно дивилася на море, наче Звідти до неї мало прийти щастя. Якось той капітан скорив її. Отож-бо й є, що жінці ніщо не поможе, хоч би вона замикалась і на дві защіпки!

Авжеж, щастя вона знайшла, не зовсім марно просиділа і продивилася коло вікна своє дівоцтво. «Чужинець» таки прийшов до неї з моря.

Невеличке містечко такі випадки завше сприймало не вельми прихильно. Проте цього разу сталося диво дивне: люди боялися гудити Марту. То був незвичайний випадок, вони добачали за ним якусь таємничу силу й поставилися до дівчини поблажливо. Знайшлося навіть кілька молодиків, що й тепер згодні були одружитися з нею.