Читать «Пасажири вільних місць (збірка новел)» онлайн - страница 142

І каменяр став грати. Він притулився підборіддям до скрипки і, ледь похитуючись, із заплющеними очима, наче вві сні, видобував ніжні, чудові згуки.

Господар танцював уже з господинею; вона поклала йому голову на плече й тим самим зняла з мого хлоп’ячого серця важкий тягар: отже, вона все ж таки його кохала! А старший наймит кружляв із Кароліною, своєю любкою. То ж був вальс кохання, і все пішло своєю колією, як і належиться.

Ті дві пари наче пливли по підлозі, та й інші теж. Жінки заплющували очі з утіхи, чоловіки хвацько притупцювали підборами об мостини.

Тієї ночі я майже не спав, і вдень теж, бо просидів його на пасовиську під терновим кущем. Цілий день одноманітно сіявся дощ, і худоба трималася поблизу, наче шукала в мене захистку. Корови повідвертали голови від вітру й сумно ремигали, а дощ усе поливав їх згори.

Я накрився старим господаревим плащем. З куща капало, але мені було затишно, і я майже весь час дрімав, лише подеколи розплющував важкі повіки, щоб поглянути на худобу. В голові в мене наче крутилася карусель: мигтіла підлога, кружляли пари, згучав чудовий вальс. Той вальс наче бринів у моїй крові, відлунював у стукові серця, змореного безсонною ніччю, заколисував мене, зливаючись із тупотом ніг, веселим жіночим вереском, із кільцем пилюки навкруг лампи. Аж нарешті мені здавило горло зі страху, я хотів крикнути, так само як уночі, коли чиїсь дужі руки взяли мене на оберемок з-під ослона й поклали до ліжка…

Тепер я теж мало не скрикнув і отямився, важко зітхнувши, тієї миті, коли господар кинув приймача: моя мандрівка до рідних берегів була коротка. Але так само як і тоді я геть спітнів і почувався недобре: всередині пекло, на устах немов відчувався смак теплої крові. Тепер я згадав усе! То поденник Андерс Швед штрикнув старшого наймита ножем через Кароліну. Вальс кохання довів його до нестями. Тому я й упав з ослона на підлогу! Зачмелений, немов після важкого сну, я взяв програму й прочитав: «Вальс селянина Януса Бона».

Отже, найменший із Бонових синів доскочив більшого, аніж його батько: принаймні на його творах стояло його ж таки ім’я! Та що потім із ним сталося? Поки що я попросив у господаря програму й поклав собі неодмінно дізнатися про долю Януса Бона.

Нарешті влітку, повернувшись додому на острів Борнгольм, я почув про нього ось що.

Янус був такий самий талановитий, як і його батько, і багато в чому скидався на нього: міг грати на всіх інструментах, компонував мелодії і сам обробляв їх для оркестру. Але, крім того, він навчився також виготовляти інструменти й почав робити гармонії та налагоджувати роялі. Янус Бон перший на острові опанував це ремесло: досі раз на рік доводилося викликати майстра зі столиці. Тепер уже така потреба відпала, проте людям доводилось миритися з тим, що їхні роялі налагоджувано вночі, бо вдень Янус Бон працював каменярем. За дві крони він долав по чотири милі на другий кінець острова і повертався вчасно додому, встигаючи вранці на роботу до каменярні. А як хтось торгувався за ціну, то він узагалі не брав платні.