Читать «Подорож Ан-Марі» онлайн - страница 2

Жінка, мабуть, була небезпечно хвора, якщо вони зважились на такий незвичайний захід: шукати лікаря аж у столиці. Я запитав, що в неї за хвороба.

— Рак, і його треба вирізати, — сказав син. — Лікар давно вже радив їй удатися до міста, але мати не хотіла. Вона дуже знесиліла, і ми раді б тримати її хоч скільки вдома, але вона раптом набралася відваги й хоче спробувати ще цього останнього засобу. — Голос хлопцеві затремтів, і він замовк.

— Нас тільки трійко, і ми завше жили в злагоді, — пояснив батько, ніби виправдуючи синове хвилювання.

Тим часом жінка прокинулась, і я підійшов привітатися з нею.

— Дивись, якого гарного кавалера ми тобі знайшли, Ан-Марі, він проведе тебе до столиці, як будеш із ним ласкава, — пожартував чоловік, допомагаючи хворій зручніше сісти. — Це вона вперше в житті подорожує, — звернувся він до мене, — тому й хвилюється трохи.

Жінка всміхнулася до мене, але нічого не сказала. Очі вона мала напрочуд жваві, але на вигляд була дуже виснажена — певне, хвороба точила її вже не перший рік.

Віконце в касі засвітилося, і я рушив купувати квитка. Проте чоловік швидко догнав мене, шукаючи щось у кишені.

— Може, ви нашого відкупите? — спитав він, простягаючи мені квиток третього класу. — Ми взяли його Гансові. Він коштує, як самі бачите, п’ять крон і тридцять ере, але я віддам за п’ять. Та й квиток нашої матері покладіть собі в кишеню, — додав він, лагідно всміхаючись.

Я здивувався, що вони вже мають квитки, та все пояснювалося дуже просто. Вони виїхали з дому відразу по обіді, щоб, бува, не спізнитися, — адже розкладу потягів у них не було і довелось їхати навмання. Потяг і справді невдовзі прибув, тільки що їхав не в той бік.

— От ми й купили квитки, щоб уже не мати клопоту.

Я похолов на думку, що старій жінці, яка вже просиділа шість чи сім годин у почекальні, доведеться їхати цілу ніч у третьому класі; але сама вона, видко, вважала таку подорож за досить зручну. Вона відпочила і нетерпляче, як дитина, дожидала потяга, що трохи спізнювався; на кожен шурхіт вона підводилась і хапалась за свої клунки. В її руках відчувалась якась екзальтованість, незвична в такої поважної селянки, — може, сподіванка нових вражень викликала в неї таке гарячкове піднесення? Вона не могла спокійно всидіти на місці.

Чоловіки, наче змовившись, відкинули смуток і жартували з нею, ніби вона зібралась у веселу подорож і їм було трохи заздрісно. Жартували, аж поки жінка сіла до вагона, а тоді не витримали.

— Гляди ж, швидше видужуй і вертайся додому, стара, — сказав чоловік, простягаючи їй тремтячу руку.

Вона схопила її в свої долоні й усміхнулася:

Ну от, я сама їду. А ти ж обіцяв, що ми разом поїдемо повеселитися, як були ще молоді. А тепер я їду сама, а то б ніколи й не побачила столиці!