Читать «Сім стихій» онлайн - страница 88

Він уважно спостерігав за мною, ніби намагаючись угадати, збагнув я його так, як він хотів, чи ні… А мені раптом стало незручно. Він був схожий у пі хвилини на проповідника. Він тисячу разів мав слушність. Але ці його проповіді могли бути винними у тому, що Валентини немає. Хіба не його волю вона виконувала? І з несподіваною симпатією подумав я про сміливих, одчайдушних людей, які не замислювалися колись над майбуттям, а підкоряли природу своїм бажанням. Химерна, короткочасна думка. Людина дедалі більше втрачала право порядкувати на планеті. І в цьому винна була її могутність.

— Як шкода, — сказав я, — ще трохи, і ми не знали б, що таке перлина. А може, наші нащадки вже ніколи й не побачать справжню перлину? Адже скарби полуденного моря — це не що інше як вапно, кальцій…

Він пильно подивився на мене, і я мимоволі зіщулився під його важким поглядом.

— На Філіппінах колись знайшли перлину чверть метра завдовжки та близько чотирнадцяти сантиметрів у поперечнику. Такої ні мені, ні навіть вам не побачити в нашому житті. В іспанського короля Філіппа Другого була біла перлина, грушевидна за формою, розміром більше трьох сантиметрів. І таких поки що немає.

— Їх можна, мабуть, побачити в музеях?

— На жаль, життя перлин триває не більше як півтора століття. Потім вони руйнуються. Бо це не кальцій і вапняк, як ви дозволили собі висловитися. Окрім вапняку, будь-яка перлина містить рогову речовину — конхіолін. Саме вона й висихає, з часом розкладається. Скарб перетворюється на тлін. Ну, а про штучні перлини ми з вами знаємо добре.

«КОВЗНУЛА ПТАХА, НАЧЕ ЧОРНА ТІНЬ…»

Пройшла зима, пролетіла весна.

Стояли холодні дні. Віяли північні морські вітри. Вночі часто шуміли короткочасні дощі, потім до полудня над містом швидко бігли низькі хмари, і лише надвечір прозирало маленьке жовте сонце, даючи сподіванку на гарну погоду. Вночі, проте, все починалося знову, і я вже подумав: літо таким і буде. Мене давно не вабило море: що там, за туманною далиною, бог його знає, але чи не нагадає воно мені про те, що вже готове загубитись у пам’яті. Як добре було б усе забути, але вночі, коли я вслухався в шум дощу, перед очима поставало знайоме обличчя. Тоді ніч пробігала стороною, мов прудка сіра миша, і народжувалося за вікном невеселе світання.