Читать «Сім стихій» онлайн - страница 76

Тижнів через два Нікітін несподівано запитав:

— Як справи з листуванням?

Я навіть не зразу второпав. У його очах було здивування. Я трохи поміркував — і розповів йому. Розповів багато про що…

Він був схожий на мене. Мій справжній двійник. Таким ось, певне, був і я років із двадцять тому. Хай послухає.

— Ось за що доведеться взятися, — сказав я, — кожен з нас якоюсь мірою відкриває нові істини або прагне до цього, але ж саме я був фізиком, ти знаєш. Тоді все видавалося простішим, особливо спочатку. Вічно хвиляста астата заповнювала безмежний світ, а закони фізики чимось скидалися на чарівну паличку, за допомогою якої раз і назавжди можна навести в ньому лад. Мені гадалося, що мій наставник Лайманіс поглядає на мене з повагою і надією. Якось він приїжджав до нас у редакцію. Симпатичний дідуган… справжній учений.

— Що ж було далі?

— Далі… нічого не було. Хоч як прикро, я захопився, кілька днів ходив сам не свій, наче відкрив хтозна-що. Так воно, може, і сталося б, якби я мав більше хисту або працездатності. Я винайшов навдивовижу простий запис відбиття хвиль від рухомих шарів. І пересвідчився, що закон цей правильний і для іоносфери, і для морської поверхні. Кожен електромагнітний імпульс, відбиваючись, інформував про безперервний рух. А раніше картину відбитих хвиль уявляли хаотичною, безладною, на неї, можна сказати, махнули рукою. Вважалося нездійсненним розрахувати відлуння. Я знайшов цю формулу. Кілька імпульсних спалахів могли дати точний портрет зоряного вихору, метеорного рою або зарядів в іоносфері. Минуло півроку, і Лайманіс показав мені статтю Ольміна. Спочатку я не зрозумів її. А коли зрозумів, то побачив, яка прірва між його та моїми результатами. З його дослідження моя закономірність випливала як частковий наслідок, як приклад. Він надрукував його за два роки до того, як я розпочав розробляти тему. Іноді я розмірковую про нього. Про Ольміна. Хто він? Намагаюся навіть уявити, який він на вигляд. Бачиш, його робота не просто талановита, ні. Її ні з чим порівняти. Вона навіть якась неохайна, але це, безперечно, неохайність генія: лишити після себе трохи і для інших — хай потрудять мізки.

— І тільки тому… ти відрікся?

— Так. Відрікся. Я не хотів бути серед тих, хто шукає самі крихти. І обрав нашу професію.

Я не знав, що спонукало мене до сповіді. Розговорився раптом. І без будь-якої причини.

— Проектом «Берег Сонця» керує якийсь Ольмін, — сказав раптом Нікітін, — можливо, той самий. Я чув: шеф казав. А це означає, ти з ним зустрінешся. Потім розповіси. Невже у Сонця відберуть колись усе тепло і світло? Це ж неможливо!

— Та ні. Візьмуть стільки, скільки потрібно. До того ж лише для експерименту. Ти в якому столітті живеш, мій любий журналісте? Майже за двісті років до тебе люди мріяли про те, щоб сповна використати сонячне тепло та світло.