Читать «Сім стихій» онлайн - страница 47

Аїра знала все наперед. Марно ворожити, коли вона бачила мене наскрізь, вивчала, ніби метелика на голці? Зелена зірка палахкотіла над її перламутрово сяючим коміром, і темні хвилі волосся раз у раз застували її. Вона наслала дивну дрімоту, так мені опісля видавалося.

Зненацька приплив тепла, осяяння, ніби в півтемряві спалахнуло іскристе миготливе світло. Для чого це їй? Запитання пригадалося несподівано — воно дозволяло мені, поки вона була поряд. Воно ясно спливло в пам’яті, і я, як і до цього, не знаходив на нього відповіді…

Думаю, «Гондвану» вона наздогнала на елі: таку невеличку розвагу вона залюбки могла собі дозволити. Але ж не я зрештою потрібен був їй. Хоча, може, саме і я? Адже я знав про неї. Так, були й інші… Однак я знав усе чи майже все. Дещо знали Ольховський та інші, але вони теж не мовчали, уникаючи безлічі запитань, і досить лише дати волю уяві…

Уже зовсім розвиднилось. Я забрався в каюту і повалився на диван, не роздягаючись. Запитання і далі тривожило мене. Я знову ніби бачив підводний сад, був він тепер майже реальний, справжній морський сад на самому дні долини, осяяної зеленим світлом. Мабуть, Аїра передала мені частину вічних видінь, які назавжди лишились у її свідомості. Хто знає, скільки літ чи тисячоліть тривав той зачаклований стан, коли навкруги підводна півтемінь, і зачарований сад, і повільні хвилі на поверхні народжують ледь видимі полиски — тиша, нерухомість — і так віки, віки. Тепер я здогадувався, звідки видива — від неї; мовби так тільки вона й могла полегшити тягар спогадів, передавши частину з них мені.

Зненацька прийшло прозріння, я схопився з диванчика. Дрімоту ніби рукою зняло. Тремтячими руками відкрив я стіл, висунув верхню шухляду…

Що гарячковіше нишпорив я у пластиковій коробочці, то більше прояснювалася нехитра істина. Касети із записом, яку мені передав Янков, не було! Ось чому вона завітала до мене! Тепер я міг розповідати всю історію кому завгодно. Тільки хто повірить? Я міг описати її зовнішність, навіть деякі особливості характеру, міг розповісти про те, що бачив її двічі — біля фітотрона й тут, на «Гондвані». Міг розповісти, що вона звідти, із зірок. І що на борту космічного зонда доставлено зовсім не просту підводну квітку…

Дивно звучали б мої слова. Найвірогідніше мою пам’ять просто розрядили б, звільнили від нав’язливих ідей, як іноді чинять у таких випадках. Хто розумніший — промовчав би. Але ж був ще Янков.

Припустимо, їй потрібен був запис. Для чого — поки що неясно… Виходило ось що: вона мала б спробувати взяти касету в Янкова, він був ближче. А коли їй треба було конче подбати про те, щоб ніхто на Землі не знав про неї, то вона просто мусила викрасти ту янковську касету.

«Ех, — подумав я, — адже саме цієї хвилини вона, можливо, вже там, у фітотроні, а я навіть Ямкова не попередив». Я негайно натиснув кнопку «МАГІТ». Я був просто зобов’язаний сказати йому про все раніше. А тепер пізно.

«МАГІТ» — міжконтинентальний апарат голографічної інформації і телекомунікації — мовчав.