Читать «Сім стихій» онлайн - страница 39

Якось ми підійшли до такого острова на «Дельфіні». Тільки не було червоних дахів і дороги — все тут мало правічний вигляд. Я знав: найменші острови перетворено на заповідники — місця поки що достатньо й на космічному кільці.

Валентина лишилася на «Дельфіні», а я зійшов на берег і попросив години за три забрати мене. Я йшов по теплому піску і радів: мрія моя збулася, острів був переді мною, і темні птахи кружляли вдалині, біля невисоких скель. Я скупався в лагуні й розлігся на пляжі. На сонці припікало, і довелося перебратися до скель — там були і зелень, і затінок.

Я задрімав. А коли розплющив очі, то побачив біля самого урізу моря Валентину. Однак повертатися мені було рано: навряд чи минула година відтоді, як я став робінзоном.

Валентина щось шукала: низько нахилялася, роздивлялася пісок і розгрібала його долонею. Я думав, вона згрібає черепашки або камінці: це дитяче заняття навдивовижу личило довгоногій дівчині в модному купальнику. Але я помилявся: у лівій руці вона тримала сумочку вишневого кольору з вузьким ремінцем і зсипала туди те, що знаходила на березі. Минуло півгодини. І зовсім було непомітно, щоб сумочка поважчала чи на скількись там наповнилася добутим. Я вирішив підкрастися ближче і задовольнити свою цікавість, тим більше що Валентина так захопилася, що навряд чи мене помітила б. І ось я побачив, що вона збирала піщинки; пильно вдивлялася, сортувала пісок на долоні, навіть дмухала на нього, вибирала якісь невидимі дрібочки й ховала їх.

Я усміхнувся. Валентина, здається, полювала за майже неможливим. Знайти співаючу піщинку непросто. Навіть мільярд кварцових чи гранатових осколків не примусить заговорити звукоскоп, якщо тільки не пощастить. Це не синтетичні порошинки, які іноді спеціально розсипають у заповідних лісах, у різних глухих нетрищах, на звіриних стежках та на дні річок. Ледь видимий елемент пам’яті записує звуки. А коли їх багато, то, зібравши докупи, можна скласти повну картину, уявити і політ птахів, і хід риби (від риби теж ідуть звуки!), добре, звичайно, все це побачити, але й сто разів почути теж непогано.

Валентина сподівалася на диво. Знайти саме таку піщинку, яка була їй потрібна, дуже важко. Звук може зберегтися в кристалику з певним набором домішок, але найчастіше його не вдається підсилити навіть за допомогою найчутливішого приладу. Хіба що тільки мисливцеві зроду таланить. Та й що може залишитися на морському березі від минулого: шум прибою? плюскіт лінивої риби? перекоти грому та рокіт тропічної зливи? Вони повторюються знову й знову і швидше стирають сліди часу, затушковують його прикмети. Невже їй пощастить?

…Зовсім поряд піднімалася над синім плесом води зелена призахідна заграва. Берег, золотавий пляж пробуджували далекі спомини про якийсь зачаклований парк, де щезає час, перетворюючись на міріади піщинок, де пролітають з криками птиці, вимахуючи райдужними крилами, сідають на пісок, дзьобають піщинки й знову відлітають у далекі краї, забираючи з собою тягар часу. Немовби живе такий зачарований сад тільки сьогоднішнім: зайди — і забудеш про все на світі й думатимеш тільки про те, що побачиш там: про пальми, про пухнастих ласкавих звірів, про безкінечну пряжу променів, які посилає сонце для рум’яних казкових ткаль.