Читать «Сім стихій» онлайн - страница 147

Чого це я зовсім розкис? Вогні. Ось про що я думав. Знову заплющив очі. Уявилося: далеко переді мною сидить людина, але якась незвичайна — судини і серце її просвічуються, і мозок легко пульсує від того, що кров біжить під ударами темного серця. У неї приплющені очі. Видно опущені повіки, рисочки вій. Так і сидить. А збоку від неї невиразна, розпливчаста постать. Хтось стоїть і стежить за нею. З довгою тонкою трубою, начеб і я зазирнув у цю трубу і впевнився, що через неї людину видно дуже ясно. Ось вона, зовсім поруч, простягни руку — і доторкнешся до серця, що б’ється!

Розплющив очі. Миттєве сновидіння розтануло. Праворуч ледь увігнуте скло еля, за спиною оранжево-фіолетовий край сонця. А голова болить, гуде, як тоді, того дня. коли мене зняли з айсберга. Того вечора, пам’ятаю, приїхав Карін, сварив мене, розповідав про Болгарію, про вулкан Кожух, біля підніжжя якого на давній плантації водоростей, у бетонних басейнах до сьогодні збирають рекордні врожаї біомаси, такі, з якими не зрівняєш збір у жодному місці земної кулі, на жодній з найсучасніших підводних ферм. І що досі ніхто не знає, що ж там відбувається: у дуже жарку погоду маса зелених водоростей не лише не перегрівається, як це повинно бути, а навпаки, температура її знижується на п’ять-десять градусів. У холодну ж погоду вода в басейнах підігрівається, хоча ніяких регуляторів на цій станції немає. Припускають, що це впливає близький вулкан або вода з природних вуглекислих джерел, проте вірогідного пояснення поки що не знайдено.

Мене тоді морозило і хилило у сон, але я тримався. Зараз це самопочуття виникло знову. Пригадав про коралову намистину. А далі… далі пам’ять не працювала, та й усе. Хотів би я побачити вогні. Зараз, за склом еля, он там, праворуч від мене… гарненько роздивитися б їх… Наївно вважати, що все відкрите нашому допитливому зору і він вічно повертатиметься на круги своя.

Або, як сказав мислитель, наші знання про світ закінчуються там, де закінчується наше поле зору. Тут уже нічого не вдієш — або розсувай, розширюй межі цього поля зору, або вертайся до апріоризму, до містики, підбивай остаточні підсумки, замикай обрії на замок, вір у незмінну данність, у твердь небесну.

Як би я їх назвав, ці екіпажі, коли б ми знайшли спосіб пересуватись у просторі так само вільно? Кулельоти? Гравільоти? Ага, я зовсім забувся ось про що: вони здавалися легкими настільки, наскільки це можна собі уявити. Легші за найлегший пластик.

Що там праворуч за склом? Та ні, видалося. Так вони мене і послухалися. Мого бажання зовсім не досить, аби кулеліт з’явився тут, поряд, байдуже звідки — з минулого, з майбутнього, з іншої планети. Навіть коли моє бажання вгадане чи прочитане, як читають, наприклад, думки й бажання по очах у дитини, то є ще така річ — технічні можливості. Що б там не казали, необмеженої швидкості немає. Безконечність не можна подолати вмить. То й будь-яку конечну відстань теж. Не так уже й давно зробили крок за світловий бар’єр.

Припустимо, можливий якийсь обмін інформацією, і одного разу я, здається, брав участь у подібній спробі. Чи задосить мого бажання, щоб таке повторилося? Навряд. Хлоп’яцтво. Така техніка не підкоряється спробам подумки.