Читать «Сім стихій» онлайн - страница 132

…Я вмикав екран кожні п’ять хвилин і намагався бодай вгадати контури споруди, захованої так глибоко, що проникаюче випромінювання передавачів інформу ледве досягало нижніх горизонтів. З цієї невиразної картини тільки й можна було зрозуміти, що водоспад розширював русло і потік набирав потугу на очах. Я спостерігав перші спроби визначити масштаби катастрофи. Дві автоматичні морські черепахи, оперезані багатотонними кільцями баласту (щоб не втягнуло всередину!) наблизилися до прорану й зробили рекогносціювання.

За ними почала підтягуватися техніка. Проте все відбувалося страшенно повільно. За годину польоту на елі я неабияк нанервувався. Я бачив, як від берега відійшов транспорт, навантажений велетенськими бетонними блоками та загороджувальними фермами.

Як я дізнався пізніше, на березі досі ще не уявляли всієї небезпеки.

— Частково розмите склепіння третього тунелю, — монотонно повторювала незворушна дівиця інформу у відповідь на мої запитання, — техніка поспішає до місця катастрофи. Черговий оператор поранений. Інших надзвичайних випадків не помічено.

Я зв’язався з інститутом, проте Ольміна не застав. Там навіть не завдавали собі клопоту відповісти мені, де він зараз. Я ледве пробився до Телегіна. Він кинув на мене крижаний погляд, його темні очі були непроникні.

— Прилетите на місце, дізнаєтеся самі… — пробурмотів він і вимкнув зв’язок.

Я насварився кулаком. У мене лишалося десять хвилин польоту.

Ель обігнув сопку й увірвався в останній виярок перед узвишшям: за низьким перевалом був Берег Сонця. Проте третій тунель був далі. А те місце, де розгорталися головні події, — це шельф біля самого материкового схилу. Я вирішив сісти на берег, замінити машину. На універсальному елі можна було б підібратися до прорану. Мені трапилася чиясь непогана посудина. Я спікірував на неї, наче кібець: залишив свій ель — свічкою вгору.

Викликав чергового. Боже, чого коштувало добитися від нього бодай кількох слів! (Ніхто всерйоз не сприймав мої шанси у цій грі. Більше того, я був зайвим.)

— Так, там люди… — похмуро відповів він. — Ситуація нестандартна. Керує Микола Карін.

— Карін! — вигукнув я.

Я добре знав молодого інженера з Болгарії. До того ж він був ще й режисером.

Це він розповів мені, як під час першої кінозйомки в його житті, коли він ще й не помишляв про остаточний вибір жанру, чарівна Соня Беланова переконала його. Ні, не словами. Знімався епізод: Він і Вона. За хвилину вони мають розлучитися. Вони щось ще казали одне одному. Між ними прозорий шлюз орбітальної станції. Слів уже не чути: видно тільки її обличчя. Вона усміхається, намагається щось сказати… плаче. У цю мить на її лоб спадає пасемце волосся. Ще трохи, і Вона заплющить очі, тоді прощай стрічка, зйомку доведеться повторити. Однак дві орбітальні станції розійдуться за хвилину-дві. Дубль можливий лише в принципі: зйомка у космосі! Карін показав на мигах: Соню, волосся заважає. І тієї ж миті помітив на її руці обручку, якої за сценарієм не повинно бути. «Обручка!» — вигукнув він у відчаї. І побачив: Беланова знімає обручку, причому за кадром, а рукою, що звільнилась, поправляє волосся — й увесь цей час грає… Та ще як! Її обличчя примусило його тоді повірити в диво перевтілення. І це було найсильніше враження, яке коли-небудь справляло на нього мистецтво.