Читать «Сім стихій» онлайн - страница 114

Ще разів зо три на світанку я бачив вишневий ель. І ось якось увечері вже спантеличений спостерігав я його карколомні стрибки. Згодом збагнув, що власник його вилітав, по-суті, двічі. Вранці, повертаючись за годину-дві. І ввечері. Дві прогулянки на день.

Я підстеріг його. На малій висоті полетів слідом. Усміхнувся, нічого собі: слідом! Адже в повітрі лижні не залишається. Йшов у межах видимості. Він перевалив сопку, заклав віраж, упав. Тільки його й бачили. Я теж вийшов на перевал. Лівобіч, правобіч… Немає еля.

Повернувся в низину і став чекати. За півтори години він повернувся, промчав над головою. І знову я за ним. Підлетіли до Сонцеграда. Він круто пішов на посадку. Я встиг помітити його сховище.

Ірина Стеклова. Це була вона, я недопитливий, проте факт зацікавив мене. Мені лишалося пробути в Сонцеграді не так уже й довго, я мушу повернутись у своє місто. Хоча б на деякий час. Робота була майже завершена, і я міг знайти заняття для душі.

Як і більшість тих, хто приїхав сюди, в Сонцеград, Ірина швидко призвичаїлася. За один рік вони встигли багато чого. Я заздрив їм…

Іноді я запитував себе: чи, бува, не з того вона перелітного племені, що не засиджується на одному місці, і чи не зустрічав я її раніше, десь на Півночі, наприклад, або в Середній Азії? Риси обличчя нібито знайомі, але розпитати її я чомусь не наважувався. Навдивовижу мінливе в неї обличчя, його вираз не так просто розгадати. Тільки Ольміну вона виказувала свою увагу, і тому я поважав її ще більше; вона, як це невдовзі мені стало ясно, цікавилася тільки ділом. Пригадую неоковирне, наївне порівняння з раннього репортажу одного мого колеги: «її серце билося в унісон з ритмом небаченої будови…» Так ось, її серце справді «билося в унісон», тут уже нічого не вдієш.

До кого ж це Ірина навідувалася, куди, навіщо? Ні ж бо, це не звичайні прогулянки, мене круг пальця не обведеш. Якби у мене виникла хоча б найменша підозра, що це стосувалося її особисто і ще когось, так само особисто, я б не марнував часу на здогади. Мені з самого початку вся ця історія не сподобалася. Я навіть відчував… ні, не буду перебільшувати роль інтуїції: це згодом, уже значно згодом я втішав себе надією, що зможу їй допомогти.

І ось найперша пригода… За спиною мій ель, попереду, за двісті кроків — її вишнева машина. Помітила вона мене чи ні? Навряд. Я ведуся обачно. Праворуч річка, я йду не самим берегом, а там, де камінний розсип поступається місцем вільшанику. Пірнув у кущі — і немає тебе. Про всяк випадок. А вона попереду. Іноді я чую, як порипують камінці під її ногами.

Вона зупинилася, зняла туфлі й зайшла у воду. І бреде по коліна у воді, течія тут досить спокійна, не така, як вище, біля порога, де перекинуто міст. Тут є риба: харіус, рідше — форель. Я сам разів два закидав вудочку. Місця ходжені. Не раз бував на цій річці й чудово знаю повадки форелі. Вона тримається біля великих каменів, туди й треба закидати гачок з черв’яком, мухою чи ікринкою. Але місця для лову відведені не тут. Значно вище. Ірину цікавить не форель, і я ніяк не можу взяти до тями, що саме. Місце пустельне, дике. Ось вона повернула назад, я ховаюся. Далі все ясно: повертається до Сонцеграда.