Читать «Сім стихій» онлайн - страница 107

Хай же тут, на Землі, розважливість наштовхне їх на пошуки іншого шляху. Вона сприятиме цьому. Коли тільки настане цей день і ця година.

* * *

Я бачив її на мосту. Круті схили, порослі рідкими чагарями, спускалися до води. Біля берега громадилися гранітні брили, піняві струмені облизували їх шорсткі червонуваті боки, піднімалися по каменю вгору й відступали, зривались у своє ложе, вимощене валунами.

Я бачив її. Сонце засліплювало очі, проте я помітив, як вона нахилилася над потоком і як рука її звісилася вниз. Вона щось стиснула в долоні — певно ж, браслет, хоча тоді я і не здогадувався про це. Стояв чудовий день. Полотно туристського мосту на дві дошки похитувалося під її ногами, і вирувала вода, у світлій габі якої ледь вигравала веселка. Місце було дуже мальовниче, глухе, дике — центр заповідника.

Вона стояла на мосту, який я так добре знаю. Сталеві канати, на яких він тримається, вже давно вкрились іржею, дошки посіріли від дощів. Я йшов саме туди, де стояла вона… і нічого не помітив. Вона повернулась і рушила геть, не швидко і не повільно; тільки набагато пізніше хвиля її темного волосся пробудила в мені спогад про зустріч на «Гондвані». Навіть малиновий ель, що невдовзі злетів неподалік від нашого табору, не наштовхнув на щось таке, Про що я здогадався, про що дізнався кілька місяців перегодом.

Вона втопила браслет.

Я добре запам’ятав той день — і те, як вона йшла. І як чутливо здригався і погойдувався міст від її ходи!

На поріг ступила весна, коли я дізнався, кого мені випало зустріти тоді, того дня, який не повториться. Тоді, тієї весни, і почала мені відкриватися вся ця історія…

Народилась із ніжних ти слів — Тебе сад вечоровий зустрів. І струсила вишневий цвіт, Продзвенів твій весняний привіт. З того часу чи день, а чи ніч — Сон не йде мені чомусь до віч. Запах квітів у білих садах, Твої кроки тендітні в лугах… І безсоння тривожне од віч Не прогнати у зоряну ніч…

Частина третя

НЕБЕСНИЙ ВОГОНЬ

БЕРЕГ СОНЦЯ

Дорога від причалу прямувала у сопки. Там пломеніли їх круті боки, охоплені надвечірнім вогнем. І все там золотавіло і сяяло, наче рубінове скло: радіомаяки, ангари, куполи, обсерваторії, міст, що ступив через падину. Небо яріло. Над дорогою розтинали повітря вантажні терраплани, пурхали елі, по асфальту повзли мобілі.

Біля самого узбіччя простував чоловік. Він не поспішав. Ніс почуття, подібне до того, з яким мандрівник вертається нарешті до рідної домівки. А вдома не квапляться.

Він вирішив дійти шляхом до повороту на перевал і піднятися на мис — звідти видно всю затоку. Хотілося втоми. Тільки вже не від роботи, не від суперечок і всіляких з’ясовувань, просто від ходьби.