Читать «Сім стихій» онлайн - страница 104

Мчали дні. Вона прагла звикнутися з реальністю, пізнати новий світ.

Один по одному розкривалися нові обшири. З високого озерного берега вона побачила якось мерехтливі гребені хвиль у надвечір’я, акварельно-зелені острови, тривожний плин жовтавих хмар, навскісне проміння призахідного сонця. Віяв чистий, сильний, рівний вітер. Вона стояла, тримаючись за чорну вільху, дивилася, як зникало у воді сонце, і не могла надихатись уволю. Щодня вона прокидалася, ніби народжувалася заново, ніби у неї виростали крила. Одне крило — любов. Друге — воля. Подовгу блукала біля лісових струмків, де росли калюжниці, стрілколист та невідомі білі квіти; блукала з невідступною думкою про завтра. Тепер усе це — її оселя. Згадування нестерпні. Те, що минулося, лише зболене у стогонах, виплакане. Словами не передати відчаю. І тому — забутися, забутися, забутися… стати, як усі. Вона розповіла людям про все, на що спромоглася, що пам’яталось. У них її лист або ж пам’ять про нього. Допомоги її тепер ніхто не потребує. Однак жити в полоні вчорашнього не можна, це понад її сили.

І якщо трави не скошені, якщо ногам не колеться, ще й ще раз промчати у лузі босоніж, далі прилягти на повалену сосну, і пестити долонями теплу ніжну кору… І знаходити джерела, гриби, взнавати трави, збирати в долоню ягоди. А надвечір схилятись над криницею у заповідному краю, щоб побачити себе у свічаді води. Руки смагляві від сонця, губи пломеніють від ягід. Чи ти це, Аїро? Чиє це волосся важке, наче хвилі, — нахиляє струнку шию над головою? Хіба це не твої пальці до болю стискають скроні?.. Там усе ще твоє обличчя, і в очах твоя туга, і на лівій твоїй руці браслет. Хай дмухне вітер — і хай зблякне свічадо!

Воно переінакшиться, її життя… А що ж насправді було раніше? Замість випаленої землі — кошлаті береги блакитних озер. Рожеві та ясні вечори. Навесні дерева по пояс у воді — повінь. Вільхи, осики, верби… Вигадуючи, щодень витворювала своє нове буття. Бабуся, яку одного разу зустріла на околиці, стала їй у пригоді. Розповіла про таку сиву минувшину, що вона ніби своїми очима побачила і широкі прибережні луги, і сріблясто-сірі хати, І темні вечорові річки. Дівчата, схожі на неї, змивали голови дощовою водою, коси заплітали. Одна підвела голову; повновида, чоло чисте, високе, вуста малинові.

— …Ні, що ви! Танцювати й іншого разу можна! А нам з вами погомоніти цікаво.

Мова тиха, прозора, як і в неї. «Хай буде мені сестрою», — сказала подумки. І повірила. І знову голоси…

І в це перейнялася вона вірою. Дізналася про біло-рожеву повитицю. Від пригляду, від ока лихого. Про таїну плакун-трави. Побачила красиву темно-зелену гілочку — і повірила. І була ще в’язіль-трава — приворотне зілля.

Сестра сказала:

— Навіщо тобі в’язіль-трава, не бери її, і так вроду хоч з лиця пий!

І вона знову повірила. Вранці роса біля річкового залому студить босі ноги. Йшла по воду, дивилася на ясні далекі розлоги, смуток несла. Нібито зустріла когось. У білій сорочці, волосся, наче льон, очі чисті — берегом ішов з тією ж безконечною піснею про весняну воду. Поглянув — і очі відвів. І пройшов мимо. Згадувала про нього. Скільки днів збігло! Осіннього вечора над ґанком зупинилося червонооке полум’я холодної сонячної заграви — вона пішла з ним.