Читать «Родовичі» онлайн - страница 3

Росько навіть подумки боявся наблизитись до Перунового дуба, не кажучи вже про печеру віщуна.

Це був підсвідомий страх. Навіть не страх, а тривога, що охоплювала його щоразу, коли він сам чи з хлопчаками опинявся неподалік від житла віщуна.

Тривога виникала нізвідки, може, виростала з нього самого чи з хмар, дерев, трави. Але відчуття це було таке сильне, таке непереборне і незрозуміле, що він зупинявся, тільки уздрівши пробитий блискавицею дуб, і мимоволі задкував, водночас шукаючи захистку. Росько помічав, що таке відчуття охоплює не лише його, не лише таких, як він, а й дорослих чоловіків. І кожного стримував не тільки страх перед невідомою карою, не тільки зустріч з віщуном, а щось інше, щось сильніше. Але що може бути сильніше за страх?

Росько тоді не дошукувався відповіді на це запитання. Та й зріло воно в ньому без слів, то душа його жадала знати… Уже потім дізнався, потім… Дізнався, що то кожного зупиняв страх не за себе, а кожен боявся своїм приходом, несподіваною появою порушити святість місця, стати просто так перед богом і завадити віщунові, який у цей час, може, благає милосердя в нього для всього роду. А його закони забороняли наближатися до цього місця, звертатися першим до того, хто приносить їм жертви, хто віщує їхніми вустами про те, що чекає родовичів завтра…

Росько порушив цей закон. Порушив і був покараний. Вороги забрали неньку і сестричку…

— Куди ти… там смерть!.. Зупинись, не гніви богів!

Це був віщун. Тільки тепер Росько помітив, що стоїть біля Перунового дуба, у володінні грізного віщуна. При згадці про гнів богів він випустив з рук палицю і впав ниць на землю. Вона була вогка й холодна, але хлопець не відчував того, бо розпач краяв серце, бо страх перед богами і тим, хто приносить їм жертви, відібрав усі сили.

Повз нього до лісу, важко дихаючи, пробігли воїни їхнього роду. Вигупування їхніх кроків ще довго чув Росько. Земля гула від тупоту людських ніг, немовби під ними була порожнеча. Здавалося, обіпреться зараз руками, натисне, і земля провалиться під ним…

Здалеку, приглушені деревами, долинули бойові вигуки, розпачливі жіночі зойки. Росько стрепенувся, підвів голову, та відразу ж і опустив, бо віщун глянув на нього й щось промовив уривчасто й погрозливо.

Воїни повернулися не скоро. Уже прибилася донизу нічна темінь, розповзлася попід кущі та у виярки, уже і вітер стих, погнав важкі хмари з дощем туди, де мало сходити сонце, мовби перегороджуючи йому шлях.

Росько почув ходу воїнів, які поверталися, і уже ніяка сила, ніякі заборони віщуна не могли змусити його сидіти непорушно на землі. Підхопився, протер долонями очі, мовби від того вони мали б стати зіркішими, ступив раз, ще і ще назустріч.

Розпалені сутичкою з лісовими людьми, воїни прямували до Перунового дуба, ще зривалися з їхніх вуст хрипкі нерозбірливі слова.

Йшли тісним гуртом, але Росько помітив, що це були самі чоловіки, жодної жіночої постаті, жодної, тільки озброєні чоловіки. На схрещених списах несли поранених чи порубаних. Обличчя у них були темні, мовби накрила їх нічна чорнота.