Читать «Йорґен + Анна = любов» онлайн - страница 6

— Хочеш поганяти з нами на великах?

Ніхто не почув перших Анниних слів, і вона принишкла, ніби й не казала нічого. Лише Беата допитувалася:

— Що ти хотіла сказати, Анно?

— Цить! — шикнула на неї Анна, боячись пропустити хоч одне Йорґенове слово.

— Залюбки! — погодився Йорґен. — А де решта дівчат?

— Ти про Туне й Еллен запитуєш?

— Еге ж.

— Ну, — зам’явся Кнут, позираючи на Анну. — Анна сказала, що…

— Що спільного, — скрикнула нараз Анна, і всі обернулися до неї, — між їжаком, молоком і снігом?

Дітлахи глибоко задумалися, жарт виявився дуже мудрованим.

— Усі вони згортаються…

Ніхто не засміявся, хіба Даґ. А Кнут сказав:

— Зовсім не смішно…

— Жартові ще не кінець.

— Сніг??? — устряла Беата, дотумкала, що сніг не згортається.

— Сніг відгортають, — пояснила Анна. Це й було сенсом жарту…

Отоді й решта збагнула, у чому заковика. Друзі зареготали й визнали анекдот дуже дотепним.

— Вааууу! — вигукнув Ейнар, а Йорґен зміряв Анну довгим, уважним поглядом; мабуть, оцінив її на відмінно.

Доки Йорґен збирався — одягав білий плетений светр і черевики, — діти навперебій заходилися розповідати анекдоти. Але жодний анекдот не міг навіть приблизно конкурувати з Анниним.

Друзі ще трохи постояли на ґанку Розбійницького дому, чекаючи на Йорґена.

— А ти знаєш, що мешкаєш у Розбійницькому домі? — запитав Кнут.

— Ні…

— Розповісти тобі його історію?

— Звичайно!

Раптом у Розбійницькому саду зірвався холодний вітер. Дехто вже й мерзнути почав, щільніше обхоплюючи себе руками.

Уже давно надійшла пора обіду в колі родини — з мамою, татом, братчиками й сестричками. Час спливав так швидко! Однак не пасувало розходитися по домівках саме тоді, як Йорґен вийшов до них гуляти, а Кнут зібрався розповісти історію про Розбійницький сад.

Кнут найбільше знав про Розбійницький сад і Розбійницький дім, бо мав бабусю, яка пам’ятала навіть самого розбійника, бо все своє життя прожила в Кнутовому будинку на першому поверсі. Вона не раз оповідала внукові ту історію, а якось, коли прогулювалася повз сад, навіть бачила примарну постать розбійника між деревами. Після того бабуся уникала гуляти поблизу Розбійницького саду, а тепер, то й зовсім надвір не виходить — дуже їй ноги болять.

Тому майже ніхто не бачив Кнутової бабусі, окрім самого Кнута.

Анна, Беата, Ейнар, Даґ, Кнут і Йорґен подалися углиб саду. Кнут крокував попереду, за ним — вервечкою решта.

— Сядьмо ось тут, — запропонував Кнут, підійшовши до місцинки, де росли трикутником три дерева з величезним валуном посередині. — Сідайте он там! — звелів він, показуючи на землю.

Діти повсідалися колом. Повіяло холодом, небо потемніло, немов перед дощем.

— Наче мжичка моросить, — озвався Ейнар.

— Може, ходімо додому, — пискнула Беата.

— Ні! — рішуче відповіла Анна.

Друзі посідали щільніше й вичікувально глянули на Кнута.

— Гм… — Кнут замислено насупив брови, а тоді поволі мовив: — Одного разу…

Усі принишкли. Кнут розповідав давно відому історію щоразу по-іншому, і ніхто ніколи не знав, як усе було насправді.

— Жила собі одного разу страшенно зла розбійниця. Звали її Гельґа.