Читать «Джеймс і гігантський персик» онлайн - страница 19

— Та де там! — заперечив Черв’як. — Ви, мабуть, з глузду з’їхали! Як можна їсти власний корабель?! Ми ж лише завдяки йому ще й досі не втопилися!

— Але ж ми тоді помремо з голоду! — вигукнула Стоніжка.

— А якщо з’їмо його, то потонемо! — гаркнув їй у відповідь Черв’як.

— Ой, лихо, — забідкався Старий-Зелений-Коник. — Тепер ми ще в гіршій халепі, ніж досі.

— А чи не можна з’їсти бодай малесеньку його частинку? — поцікавилася пані Павучиха. — Бо в мене вже кишки марша грають.

— Та можна їсти скільки завгодно, — заспокоїв її Джеймс. — Мине ще багато-багато тижнів, доки в цьому гігантському персику з’явиться хоч якесь заглиблення. Хіба ж ви цього не бачите?

— Пресвяті небеса, та він знову має рацію! — заплескав у долоні Старий-Зелений-Коник. — На це піде багато-багато тижнів! Звісно, що так! Проте не будемо дірявити тут палубу. Гадаю, краще почати длубатися в тому тунелі, яким ми щойно пробиралися.

— Пречудова думка, — зраділа Зозулька.

— А чому ти такий стурбований, Черв’яче? — поцікавилася Стоніжка. — Що тебе ще хвилює?

— Мене хвилює… — почав Черв’як, — хвилює те… словом, мене хвилює те, що немає причин для хвилювання!

Усі розреготалися.

— Не журися, друже Черв’яче! — кричали вони. — Ходімо трохи підобідаємо!

Вони рушили до входу в тунель і почали видлубувати великі шматки соковитої й золотистої персикової м’якоті.

— Ой, яка розкіш! — тішилася Стоніжка, напихаючи рота персиком.

— Смакота-а-а! — радів Старий-Зелений-Коник.

— Фантастика! — тішилася Світлячка-Хробачка.

— Ой, мамонько! — ледве стримувалася Зозулька. — Який божественний смак! — Вона глянула на Джеймса й усміхнулася, а Джеймс усміхнувся їй у відповідь. Вони сиділи удвох на палубі, весело причмокуючи. — А знаєш, Джеймсе, — сказала Зозулька, — досі я ще ніколи в житті не куштувала нічого, крім тих крихітних зелених мушок, що живуть на трояндових кущах. Вони мають чудовий аромат. Але цей персик ще смачніший.

— Як же це гарнющо! — додала пані Павучиха, долучаючись до них. — Я завжди вважала, що нема нічого смачнішого за велику й соковиту муху, що тріпається в павутинні, аж доки не скуштувала цього!

— Який аромат! — вигукнула Стоніжка. — Розкішний! Немає нічого ліпшого! Й ніколи не було! А я це добре знаю, бо особисто ласувала найвишуканішою їжею у світі! — І тут Стоніжка, з чийого напханого персиком рота стікала на підборіддя цівка соку, зненацька заспівала:

Багато їла я в житті смачних і дивних страв: Желе з москітів, суп з комах, філе «гнилий удав». Ви уявіть — про це філе ніхто б так і не знав, Якби удав, зловивши ґав, в болото би не впав. Я куштувала брудоброд з елітного багна, Омлет із жаб’ячих яєць і відбивну з лайна; Шикарний це делікатес — лайняна відбивна! До неї склянку додаєш хробачого вина, П’ятнадцять бліх, з вошами міх, дванадцять тарганів, Слимачий слиз, зацвілий хмиз і 35 клопів. Щоб описати диво це — мені бракує слів… (Коли мій милий це із’їв, то зовсім ошалів.) Осині жала я люблю, присмачені сальцем, Від дикобразячих шпичок у мене в шлунку щем… Коли ж драконячі хвости в крамниці ми берем, То тільки ті, що не були обпалені вогнем. Люблю тюфтельки із туфти, сосиски — із сосни, Про восьминожі щупальці я бачу дивні сни, Як їх ловлю, як їх гризу, які смачні вони… (До речі, щупальці солить потрібно восени.) На день народження своє я з’їла олів’є, Тобто салат, де є шпинат і де мурашки є, А ще смола, я не брешу, хай грім мене поб’є! (Бо без смоли ніхто б не їв салату олів’є.) Але до чого я веду? Мета моя яка? Усе віддам, всі ті харчі, не затремтить рука, Бо всі вони не варті геть і чверточки шматка Цього розкішного на смак ПРЕДИВО ПЕРСИКА!