Читать «Вибрані твори в двох томах. Том II» онлайн - страница 33

— Ви були сьогодні в місті, пане Янчук? Бачили, що там діється?

— Ні, не був.

— А ви підіть, подивіться. Хоч молодчики ще й крокують та горлають своє: «Німеччина переможе…», у місті вже не вистачає приміщень для шпиталів. Сьогодні навіть закрили місце офіцерських гульбищ-«М'ятний коржик». Досі там річкою лилося вино, витанцьовували пари. А тепер там стогнуть, кричать і проклинають Гітлера покалічені, понівечені, спотворені люди… Без ніг, без рук, сліпі й глухонімі.

— Ви сьогодні аж надто гострі, пане Зайднер, і… необережні, — застеріг Янчук. — Давайте краще вип'ємо.

— Вип'ємо, — згодився Зайднер.

Він сам відкоркував принесену Янчуком пляшку, налив у дві склянки. Випив нахильці, але до ковбаси та булки й не доторкнувся. Мабуть, хотів швидше сп'яніти. Витяг сигарету, запалив і вже тоді відповів на Янчукове зауваження.

— Я ж з вами говорю, пане Янчук. І тільки з вами.

— Але ж кажуть, що й стіни мають вуха. Зайднер помовчав трохи, взявся рукою за груди.

— Отут у мене болить. — Я — маленька людина. Рядовий німець. Але я б нізащо не послав на смерть мільйони наших людей. Заради чого вони там, у далекій Росії? Заради чого ви тут, пане Янчук, а не в себе дома? Навіщо тут ваші хлопці, моя Марта? На якій підставі, за яким законом ми вдерлися в мирну країну і ллємо там чужу і свою кров? Росія нам нічого не винна. Я прочитав «Майн кампф». У цій книжці Гітлер говорить, що ми, німці, якась особлива нація, яка повинна панувати над усім світом. А ось я, німець, цієї особливості у собі не почуваю. І ніхто не почуває, окрім грошових магнатів. Але ці всюди почувають себе надлюдьми. У всіх країнах, де тільки вони є…

— Ви талановитий агітатор, пане Зайднер, — посміхнувся Янчук.

Зайднер уже сп'янів, але мислив і говорив цілком свідомо:

— На жаль, я не агітатор. Я тільки сам у собі… сам для себе. А коли б я був агітатором, то вже сидів би там, де зараз Ернст Тельман…

Владислав Янчук злякано схопився з стільця.

— Тихіше, тихіше, ради бога! Навіть імені цього не згадуйте, пане Зайднер. Так можна накликати на себе біду.

— Більшої вже не накличеш, ніж є, — відповів Зайднер. Але все ж стишив голос. — Що я вам хочу сказати, пане Янчук. Ми почали свій похід тріумфальним маршем, а закінчимо — похоронним. Та до того ж на нашій німецькій землі. Росіяни не зупиняться. Вони захочуть поквитатись. Це їхнє право.

І раптом він зареготав, п'яно розтягши губи:

— Ха-ха-ха! Уявляю: великий фюрер, покоритель світу, задравши поли, тікає з власної землі! Пречудова картина! Вам не здається, пане Янчук що ми з вами — мерці? Ще поки що ходимо… ось п'ємо… балакаємо, але вже мерці…

Він уже не контролював себе і говорив перше, що просилося на язик:

— І великий фюрер — теж. По вулицях із свастикою на рукавах — теж крокують мерці. Кругом. Кругом. — Він повів довкола себе важкою неслухняною рукою. — Я їх бачу щодня. У кожного в очах — смерть. Просто люди не розуміють…

Він в'яло помахав пальцем перед своїм носом.

— Ні-ні, брешу. Розуміють! І ви розумієте, пане Янчук, і я — теж…