Читать «Вибрані твори в двох томах. Том II» онлайн - страница 28

— Чому «моя», пане Зайднер? — питає Янчук. — Хіба вона вам родичкою доводиться? Пробачте, у нас з вами досі жодного разу розмови не було про цю дівчину. Зайднер махає рукою.

— Ат… Яке це має значення для вас! Я хочу, щоб вона стала хорошою артисткою. Розумієте? Хорошою!.. І я сподіваюсь, що ви не відмовитесь узяти її в свою групу.

Янчук ще не сказав «так», але в душі він уже радіє. Йому таки справді щастить! Адже він уже не раз задумувався над тим, щоб придбати для своїх хлопців гарненьку партнершу. Одне, коли під куполом у світлі прожекторів літають лише хлопці, і зовсім інше, коли серед них — ще й спритна гарна дівчина! Тут уже буде на що подивитись. Його номер стане справді коронним у програмі. Публіка валом валитиме до цирку. І, звичайно, потечуть до рук і гроші!

«Родичка вона йому чи ні, яке мені, зрештою, до цього діло? — думає Янчук. — Мені потрібна партнерша!»

У Зайднера свої думки. Чомусь пан Янчук довго не відповідає. Може, його непокоять зайві турботи і зараз він скаже, що не має ніякого бажання морочити голову з дівчиськом?

І він поспішає заспокоїти Янчука:

— Так, я розумію, це — зайві турботи і за них треба платити гроші. Але це ми влаштуємо. Зараз я не можу ще клопотати перед паном Шредером про те, щоб набавив вам. Але, коли Марта стане гімнасткою і виступатиме в номері, запевняю вас, що плату ви одержите значно більшу.

— О ні, я зовсім не про гроші думаю! — патетично вигукнув Владислав Янчук. — Про що мова… Для вас, пане Зайднер, я все зроблю. Ви людина сердечна, добра, і було б гріх відмовити вам!

Ви мені теж подобаєтесь, — цілком щиро каже Зайднер, — Часом хочеться поговорити, відвести душу. Мене тягне до вас. З вами мені легко, просто.

Міцний ром робить своє. Генріх Зайднер розм'якає, стає надзвичайно чутливим, зворушливим і довірливим.

— Ви розумієте мене, пане Янчук? Дівчина одна, беззахисна. Хто про неї потурбується, окрім мене?.. А потурбуватись треба. Бо, як там з цією війною буде, ми ще не знаємо. По-всякому може скластися…

— Ви так думаєте? — обережно перепитує Янчук.

— Так, так, я багато думаю, — довірливо каже Зайднер. — Хоч у нас, у Німеччині, і заборонено думати, але я думаю. І часом сумні думки огортають мене, пане Янчук.

— Ну, навіщо ж цей песимізм? — ніби заперечує Янчук, підігріваючи цим свого співбесідника.

А Зайднер уже майже не контролює себе, ловиться на Янчукову хитрість, як риба на принаду.

— А як же інакше?.. Ви тільки подумайте: в пекло цієї війни кинуто все — людей, техніку, науку, гроші, хліб, м'ясо. Все працює тільки на війну. В магазинах у нас порожньо. Хіба що ерзаци. Ось дивіться.

Він хапає зі столу шматок булки:

— Ерзац!

Потім переламує надвоє шматок ковбаси:

— А це? Теж — ерзац!.. Чи довго так протягнемо? А що, як росіяни не складуть швидко зброї? А вже є чутки… є…

Він схаменувся, що зайшов надто далеко перед цією, хоч начебто й хорошою, але фактично малознайомою людиною.

— Вип'ємо… За нашу домовленість. За успіх.

Вони випили. Але Янчука ром уже не бере. Йому здається, що він став навіть тверезіший, ніж був досі.