Читать «Вибрані твори в двох томах. Том II» онлайн - страница 18
Дмитро Ткач
Все це — і наказ коменданта, і крики та зойки людей, і сутичка — так налякало Юру та Петю, що вони забилися під ґанок і тільки мовчки зорили звідти, притиснувшись одне до одного.
Але найдужче їх вразило те, що Кріт чомусь опинився серед солдатів і поліцаїв, разом з ними штовхав людей у груди, відпихав старих чоловіків і жінок від ґанку.
Звісно ж, його не міг не помітити комендант. І він помітив. Запитав, ні до кого не звертаючись:
— Хто то є?
Одразу ж до нього підбіг велетень-поліцай:
— Це артист цирку, пане комендант. Каже, що втік від совецької влади. А з ним ще два хлопчики, теж циркачі. Накажете покликати?
Комендант схвально кивнув головою. А чоловік у чорному зацікавлено глянув на Янчука.
Та Янчук, почувши, що мова йде про нього, уже й сам наблизився до ґанку.
— Дозвольте звернутись, пане комендант, — заговорив він по-німецьки, чим привернув увагу чоловіка з конячим обличчям і немало налякав велетня-поліцая. — Я є артист цирку, який ніколи не був задоволений радянськими порядками. Мій батько походив з Австрії і мав власний цирк. Я його теж мав би, коли б не Радянська влада. Тому я всією душею вітаю прихід армії великого фюрера і готовий служити Німеччині всім своїм єством. Прошу дати мені змогу довести це…
Влесливе обличчя, запобігливий тон, а особливо німецька мова зробили своє. Очі коменданта пом'якшали, жорстокі губи зламались в ледь помітній посмішці.
— Гут, — сказав він і коротким кивком голови наказав Янчукові йти за ним у приміщення комендатури.
Туди ж пішов чоловік з конячим обличчям.
Про що вони там розмовляли, Юра і Петя, звісно, не могли знати. Але яке ж було їхнє здивування, коли згодом Кріт і чоловік з конячим обличчям з'явилися на ґанку разом і розмовляли так, ніби були давно знайомі.
Кріт тримався пихато, навіть ніби незалежно. Він підійшов до хлопців і весело сказав:
— Ну-ну, не бійтесь. Їдемо в саму Німеччину!.. Знаєте, хто цей чоловік у чорному костюмі. Пан Шредер. Він має свій цирк. І для нас місце в цирку знайшлося! Ого, ми тепер не так заживемо! Недаремно ми сюди йшли! Чуєте, поросята?
11
І ось хлопці вже у вагоні.
Вечори… світанки… ночі… дні… А поїзд мчить і мчить, вистукує колесами по нескінченних рейках.
Позаду, ніби в ясному сонячному тумані, барвиста арена, гомінка школа, трохи суворий і добрий татко, лагідна мама… А попереду… Попереду — невідома країна, пан Янчук і пан Шредер — весь у чорному, з конячою мордою… Попереду темний морок.
— А може, ще якось утечемо? — з надією в голосі ледве шепоче Юра на вухо своєму такому ж нещасному другові, як і він сам.
Але Петя безнадійно і сумно крутить головою.
— Тепер уже не втечеш. Кріт з нас очей не спускає.
1
Юрі наснився сон.
Неначе йде він лісом, темним і холодним. Навколо — густий, колючий чагарник. А над ним — мов тисячі викривлених рук, переплелися гілки. Гілки не живі, а якісь змертвілі, закам'янілі. Листя на них чорне, ніби вилите з чавуну.
І від колючого чагарника, і від стовбурів дерев, і від того чавунного листя віє холодом.
