Читать «Тіні над Латорицею» онлайн

Було й так… Ось вони йдуть вулицею. Квітень. На Тані світлий, комбінований із штучною шкірою плащ. А на ньому, Павлові, куртка із зламаною «блискавкою» — він весь час злиться, застібаючи цю «блискавку», а вона знову розповзається знизу. Зрештою, облишивши безнадійну справу, Павло йде розхристаний, і приємний холодок пролітає у нього під руками.

Таня розповідає якісь смішні історії, перестрибуючи через калюжі і позираючи на всі боки (їй кортить знати, чи подобається перехожим її плащ).

«А він такий волохатий, фізіономія фіолетова від гоління, і сопе. Уявляєш, каже так жалісливо: «У мене аденоїди, зовсім дихати не можу». А я йому серйозно: «Ви запалений сірник засуньте у ніздрю, усі волосинки згорять — і враз стане легко!»

Так, з нею не нудьгуватимеш! Програми вистачить…

— Рядовий Онищенко!

Павло аж струснув головою, одриваючись від спогадів. Голос сержанта Пименова був тихий, але в ньому бриніли сердиті нотки.

Онищенко мимоволі вглядівся у місячну ніч і стиснув руками автомат.

Проте навколо не було жодних ознак катастрофи. Тихо мліла тепла українська ніч. Уздовж Тиси дрімали кущі і дерева, порослі диким виноградом і від того схожі на велетенські шапки або голови. Обплутані лозою, акації, клени та граби і вдень ледь виднілися з-під густого виноградного листя, а зараз зовсім потонули у суцільній чорній масі лісу.

Поглядаючи на ці живі кургани, що таємниче бовваніли проти місяця і відкидали химерні тіні, Онищенко згадав пушкінського Руслана, який бився із велетенською головою.

— Спиш на ходу? — спитав сержант. Павло промовчав.

— Будь уважним, — нагадав Пименов, киваючи на заплетені виноградом дерева. — Вдень у цих природних куренях зручно очікувати порушника, ¿ от уночі вони можуть послужити і ворогові. Тут, брате, пильнуй та пильнуй…

Пименов, який весь час ішов попереду і. як старший наряду, особливо уважно розглядав розпушену контрольно-слідову смугу та сторожко прислухався до рівномірних сплесків води під берегом, і гадки не мав, що саме терзає душу рядового Онищенка.

Молодий прикордонник мимоволі зітхнув: «Русланові довелося воювати з однією головою, а тут їх десятки, розкиданих серед дикого різнотрав'я уздовж усієї Тиси, на неходженій землі, між річкою і контрольно-слідовою смугою… Втім, легше впоратися із сотнею казкових чудовиськ, ніж розібратися з однією Танею. Свавільне дівча, здатне на несподівані вчинки і всілякі витівки…»

«… А коли ми виходили із ним з літака…»

«Таню, — сказав він їй тоді, — усе, що я слухаю протягом останніх трьох годин, дуже оригінальне, цікаве. Але, пробач, чи немає у тебе іншого запису? Змістовнішого».

Ні, не треба було їй це говорити. Вона надулася.

«Якщо мсьє бажає розумних розмов у таку погоду, раджу піти до клубу, де він одержить шмат духовного хліба. Та якщо він іще вірить у мої скромні сили… Бачиш, попереду біла лінія. Он там, на асфальті, поглянь, риска, проведена крейдою…»

«Бачу… Тань, я не хотів тебе образити, але в мене вже болять щелепи від сміху. Дай їм відпочити».