Читать «Покоління джинс. Втекти з СРСР» онлайн - страница 46

Єдиним, що пов’язувало її з цим світом, була сльоза, точніше — сльози, якими вкривалось її обличчя, — Тіна плакала, вона глибоко спала, але все одно плакала…

Мабуть, не було на землі в’язня, який радів би допитам більше за Гегу, що уявляв, ніби йде на побачення, а та стіна, на якій він зазвичай читав слова Тіни, була для нього найдорожчим місцем у всьому світі.

Але того дня він не знайшов на стіні нових слів Тіни, і подумав, що її більше не водили на допити, або ж вона просто не встигла написати бодай слово, і того дня Гега лишив на стіні для Тіни лише запитання: «Як маленький?»…

Проте через кілька днів, коли Гегу знов повели на допит, і перед тим, як завести до кабінету слідчого, поставили обличчям до тієї стіни, від Тіни нічого не було.

Гега знову подумав, що причиною цього може бути багато що, навіть найпростіше — наприклад, Тіну зараз водили на допити до іншої кімнати, і тому вона не відповідала на надряпані чоловіком повідомлення. Та Гега все ж відчув дивну слабкість у колінах та вологість біля скронь.

Коли його завели до кабінету слідчого, Гега попросив води і почав думати про те, як довідатися, що було насправді, але придумати нічого не вдалося і він вирішив прямо спитати у слідчого щодо Тіни. Насправді він не сподівався на щирість того літнього слідчого, але втрачати не було чого.

Гега випив води, почекав, дочекався спокою і спитав у слідчого те, що зараз цікавило його найбільше:

— Як Тіна?

— Ваша дружина добре.

— Ви — і її слідчий?

— Вашу дружину допитують мої колеги.

— То звідки ж ви знаєте, що у неї все добре?

— Синку, що знаю, то тобі й кажу.

— У вас є діти?

— У мене чудові діти.

— На відміну від нас? Ви писали листа до коханої?

— Здається, тут я ставлю питання.

— Рано чи пізно і ви даватимете відповіді.

— Ти це мені кажеш, синку?

— Вам усім.

— Погрожуєш?

— Я, мабуть, вже не зможу, але інші, напевно, вимагатимуть відповіді у всіх вас.

— За що?

— За все.

— Спочатку ви відповідайте за те, що скоїли. Згубили стільки людських життів, а навіть не вважаєте себе винними.

— Я нікого не вбив, але все одно вважаю себе винним.

– І в чому це виражається? Слідству не допомагаєш, інших не називаєш.

— Я ж сказав уже, що скажу все, що потрібно, якщо у моєї дружини та дитини все буде добре. А свідчення щодо того ченця я вже вам дав.

— А я тобі теж уже казав, що викрадача літака і терориста, навіть якщо це вагітна жінка, додому ніхто не відпустить.

— Я цього і не просив, я погодився дати свідчення, які ви захочете, щоб моя дитина народилася, щоб хоча б моя дитина лишилась, якщо мене засудять до розстрілу.

— Не бійся, синку, тебе не засудять до розстрілу, якщо все визнаєш, не бійся розстрілу.

— Я не боюсь ані розстрілу, ані смерті.