Читать «Шепіт на вітрі» онлайн - страница 6
Алан Маршалл
— Анічогісінько, — відповів Пітер.
— Як це анічогісінько? Ти ж голодний.
— Так.
— Що б ти хотів з’їсти? Можеш загадати будь-що. Подумай про свою улюблену страву і скажи мені.
Пітер замислився:
— Смажені ковбаски, пюре з томатним соусом, склянка чаю з трьома ложечками цукру й морозиво.
— Добре, — промовила Сіра Шкурка. Вона занурила лапку в свою сумку і видобула звідти стільця і стола. Знову опустила туди лапку, і з’явились скатертина, ножі, виделки й ложки, перець і сіль, пляшка томатного соусу. І, нарешті, після глибокого реверансу, витягла тарілку з ковбасками і пюре, склянку гарячого чаю і вазочку з морозивом.
— А мені, гадаю, вистачить двох жменьок улюбленої травички і трохи листячка Acacia dumoisa.
Двічі занурювала вона лапку в сумку, дістаючи для себе їжу, яку поклала на край столу.
— А тепер присувай стільця і їж, — звернулася вона до Пітера.
Пітер був вражений.
— Я не вірю своїм очам. Це неможливо!
— Я б за хвилину довела тобі, що це можливо, — сказала Сіра Шкурка, — але дуже прошу, повір мені на слово.
— Звісно ж, я вірю тобі,— сказав Пітер. — Ти справляєш враження щирої особи.
— Я і є щира, але в мене було важке життя, і я зневірилася в людях.
— Я вилікую тебе від цього, — сказав Пітер.
Він дістав з маленької торбинки, що висіла у нього на грудях, чарівну пелюсточку і дав її Сірій Шкурці.
— Що ти відчуваєш?
— У мене прекрасні відчуття, — відповіла вона. — Я почуваюся гордою, хоч насправді я не горда. — Вона подивилась на чарівну пелюстку, яку тримала в лапці, й усміхнулась. — Я почуваю себе потрібною. — І додала несміливо: — Неначе всі мене люблять.
— Саме так ти і повинна почуватися, — мовив Пітер.
— Де ти взяв цю пелюсточку?
— Мені подарував її південний вітер. Він сказав, що ця пелюстка допоможе мені під час подорожі.
— Як це мило з твого боку — дати її мені,— подякувала Сіра Шкурка. — Хочеш іще ковбасок?
— Ні, спасибі. Я ще й ці не з’їв.
— У нас їх багато, — запевнила Сіра Шкурка й почала їсти свою травичку.
У Пітера була повнісінька тарілка, і коли він усе з’їв, то сказав:
— Я думаю, ковбасок більше не треба, бо не лишиться місця для морозива.
— Це справді проблема, — погодилась Сіра Шкурка. — Ну що ж… Тоді встань і стрибай круг столу. Таким чином ти утрамбуєш ковбаски і вивільниш місце для морозива.
Пітер тричі пострибав навколо столу.
— Ну як, допомогло? — запитала Сіра Шкурка, коли він знову сів за стіл.
— Так, — відповів Пітер і заходився їсти морозиво.
— Не можна не визнати, що наука чудова річ, — мовила Сіра Шкурка. — Треба тепер прибрати, — додала вона. — Я митиму посуд, а ти витирай. — Вона добула із сумки миску із гарячою водою, витягла кухонний рушничок і простягнула Пітерові. — Як тільки впораєшся, вкидай речі в мою сумку. Спершу — ножі й виделки ручками вниз. Урешті-решт, я жива істота, мене можна порізати чи продірявити так само, як і тебе.
— Я буду обережним, — пообіцяв Пітер, який був упевнений, що стільки речей не вміститься в сумці. Проте і ножі, і виделки, і чашки, і тарілки зникали в ній, тільки-но потрапляючи туди. Це було схоже на те, як листи й пакети зникають у поштовій скриньці. Навіть стіл і стілець зменшилися й зникли, наче ніколи не існували.