Читать «Суча дочка» онлайн - страница 46

Володимир тепер дивився не на Олену, а на чашечку, яку тримав у руці, а коли вона замовкла, підвівся й пішов замовити ще каву, потім знову сів за столик, посміхнувся і запропонував:

— Давайте змінимо тему. Мені жаль, але ви самі були тоді не дуже балакучі, от і довелося дещо домислювати.

Розмова не в’язалася. Олена подумки картала себе за відвертість.

Потім подивилася на годинник:

— Мені час, а то не пустять у гуртожиток.

Ішли теж мовчки — хоча юнак кілька разів намагався розповідати про щось із журналістської практики, та Олена не підтримувала розмови. їй було ніяково за себе. Хотілося швидше сказати цьому самовпевненому денді «до побачення», і нехай що буде. Але той зупинився перед гуртожитком, глянув на освітлені вікна:

— Я ніколи не жив у гуртожитку — там, мабуть, весело? Звичайно, весело, — відповів замість Олени. — Давайте зустрінемося завтра, — запропонував несподівано.

Вона простягла руку за сумкою, взяла, кивнула:

— До побачення, — і пішла до дверей.

Він приходив щовечора. Насмішкуватість в очах змінилася лагідною уважністю, й Олені здавалося, що з кожним днем світ змінюється для неї. У тому світі вона почувалася щасливою.

На Жовтневе свято, взявшись за руки, йшли Хрещатиком у кінці якоїсь колони. Попереду грав духовий оркестр, то з одного, то з іншого боку лунали пісні, здебільшого революційні. На вітрі тріпотіли десятки кумачів і транспарантів. Урочистість свята охопила обох, а коли підходили ближче до трибуни, Володимир показав туди рукою:

— Дивися, у третьому ряду, неподалік від Щербицького, мій батько.

— Як? — Олена розгубилася. — Ти ж казав, що він робітник?

— Не зовсім. Он отой, у пижиковій шапці. Бачиш?

Олена віддалік не могла роздивитися, тим більше що майже всі, хто стояв на трибуні, були у таких шапках. Але вона кивнула головою. На площі закричали: «Ура!» Володимир теж закричав. Високо підняв руку й махав, повернувши обличчя до трибуни. Коли минули площу, гордо пояснив:

— Мій батько — передовик. Знаменитий. Його фотографія не сходить із міської Дошки пошани.

Потік людей розкочувався по вулицях і провулках. Вони теж пройшли пішки кілька кварталів і на якійсь зупинці стали чекати тролейбуса.

— А куди ми їдемо? — Олена відчувала свято не тільки навколо, а й у собі.

— Секрет, — Володимир загадково посміхнувся і міцно стиснув її руку у своїй долоні.

їхали довго, майже на околицю міста. На п’ятому поверсі якогось висотного будинку він дістав із кишені ключа й відімкнув квартиру Взяв Олену за плечі, легенько підштовхнув у двері. У квартирі нікого не було.

— Це твоя? — спитала, розгублено озираючись.

Юнак засміявся:

— Коли б моя. На жаль, позичена. — Зняв із неї пальто, повісив неподалік дверей. Узяв за руку й провів до кімнати, де на журнальному столику стояла пляшка вина, цукерки і ще щось у маленьких паперових пакетах. — Не соромся, господарюй, бо я голодний, наче вовк. Візьму і з’їм тебе.

Він жартівливо клацнув зубами, взяв Олену за плечі й притягнув до себе. Цілував жадібно вуста, шию — нетерплячі губи обпікали. В Олени запаморочилося в голові, й вона легенько відштовхнула його: