Читать «Суча дочка» онлайн - страница 33

На ці його слова Олена посміхнулася, бо чула їх надто часто, ніби засторогу від двох людей, які десятки років слухали чужих команд, але сповідували команду власної совісті, вдаючись при цьому до різних комбінацій, одна з яких була досить ризикованою та безславною і називалася — відстаючий колгосп. Коли його керівництво критикувалося на всіх районних конференціях і нарадах, у районній газеті, а борги прощалися державою, яка однією рукою давала, іншою — віднімала. Та у відстаючого колгоспу, віднімала часом менше, ніж у тих господарствах, де керівники мріяли про славу і нагороди, заради яких роками пеклася на сонці й тріщала від непосильної роботи покірна спина селянина.

З початком весни Оленин мотоцикл, як тільки сонце піднімалося над селом, уже гурчав вулицею.

— Чужі заміж рвуться, — ворочалася Наталка у ліжку, — а наша убереться у штани, наче мужлан, і гайсає на тому чортові. Дитяти тижнями не бачить, мало того, що без батька росте…

Микола мовчав, удавав, що спить, а сам вслухався у віддалений гуркіт мотоцикла, аж поки той і зовсім не стихав. Подумки згоджувався з дружиною, але разом із тим батьківське серце тепліло гордістю за дочку, яка з кожним роком упевненіше стояла на землі. На своїй землі, а не десь у чужих світах.

— Не будемо орати картоплище, — доводила Олена на черговому наряді, — дисками пройдемо у два сліди, й вистачить.

— Та хтозна… — сумнівався Тит Феодосійович. — Може, й так.

— А ти їй більше потурай — вона скоро не тільки тобі, а й мені на шию вилізе. Ти, Олено Миколаївно, носишся з тією пшеницею, наче куриця з яйцем, ніби її одну треба сіяти. Скільки он іще всього треба сіяти й пересівати…

На ці слова Данила Павловича Олена посміхнулася й опустила очі. Голова вдав, що не помітив тієї посмішки, сердито перевів розмову на інше:

— А в тебе, Тихоновичу, вчора трактор чого півдня простоював? Ви що, в чортового батька зиму робили, що у вас зараз техніка ламається?

Бригадир тракторної бригади мовчав.

— Я тебе питаю чи когось?

— Та то не трактор, — виправдовувався ніяково Тихонович, — то Андрій перевтомився, задрімав трохи.

— Ага, перевтомився, значить… — Данило Павлович у ті хвилини, коли сердився, здавався розгубленим, мовби дивувався, чому виходить саме не так, як потрібно. Не часто, але зривався на крик, потім іще більше сердився від того, що мусив кричати. — Якщо він у тебе ще раз перевтомиться, переводь його на ферму.