Читать «Суча дочка» онлайн - страница 26

Поруч зі справжнім горем Оленка відчула всю дріб’язковість своїх переживань, дріб’язковість розмов, які раніше дошкуляли. Несподівано відчула у собі внутрішню силу і впевненість, навіть дивувалася, чому це вона так розгубилася при перших випробуваннях долі. Побачила голову на колгоспному дворі, підійшла:

— Я згодна, Даниле Павловичу. Готуйте документи, а я трохи над книжками посиджу.

— Дак, а… як — на заочне, чи…? — зрадів голова.

— На заочне, — посміхнулася Оленка, — ще ж Івана ростити треба.

А Іван ріс, як з води.

— Бабо, дай, — випрошував у Наталки годинника, що цокав на стіні.

— Не можна, онучку, — то не цяцька, — намагалася пояснити Наталка. — То дід буде сваритися.

— Бабо, дай, — стояв на своєму малюк і показував пальцем на годинник.

— Я тобі дам лозиною, як ти баби не хочеш слухатися.

— Баба — кака, — сердився хлопчик і дивився по хаті цікавими оченятами, вишукуючи ще щось.

— Ось я тобі дам — кака. Грамотний який! — сварилася Наталка, але Іван прудко заліз на стілець, потім — на стіл, вхопив ніж.

— Ой, лишенько! Віддай ножик, бо вава буде. Чи тобі іграшок немає? На косю, сідай, — витягла на середину кімнати великого дерев’яного коня на колесах.

Малюк якийсь час дивився на нього, навіть пробував сісти, та потім закопилив губу і пішов шукати іншу забавку.

Вступні екзамени до Київської сільськогосподарської академії Оленка склала легко. Хоча й не дуже раділа, та відчувала, що отримала невеличку перемогу над безпросвітком сірої буденності. А Наталка з Миколою раділи відверто.

— За одного вченого десять невчених дають, — говорила мати. — І ніхто не бере.

Одного разу Іван, радісно підстрибуючи, торсав дідового велосипеда. У новій літній курточці, блакитному беретику він був схожий на гарненького хлопчика з малюнка у книжці.

— Ти, брат, у мене герой. — Микола підхопив онука на руки й посадив на велосипеда попереду себе.

Малюк усю дорогу щось весело щебетав до діда, намагаючись вцілити ногою межи спиці у колесі. Побачив у дитсадку інших дітей і пішов до них з охотою. Перед вихователькою насупився, але дозволив їй взяти себе на руки.

Другого дня тільки під’їхали до дитсадка, як хлопчик рвонувся, мало не злетів з велосипеда, обхопив Миколу за шию і закричав на весь двір:

— Нє!

Микола поїхав на роботу спантеличений, а увечері обізвався до дружини:

— І як його возити, як він не хоче йти у чужі руки?

Перший рік навчання був складним і нецікавим. Оленка надсилу писала конспекти, готувалася до сесії. Часто відкладала книгу, подовгу сиділа, вдивляючись кудись поперед себе. Інколи їй здавалося, що іде чужою дорогою по життю, а не власною. Але починала любити оті літні ранки над селом, коли небо ще тільки сіріє на сході. Оцього малого хлопчика, який радісно гукав їй: «Мамо!» Вдивлялася у світ заново, та неусвідомлена туга підступала до серця, тоді вона ставала мовчазною і задумливою, а мати тривожилася.