Читать «Суча дочка» онлайн - страница 141

— Так, — сумно посміхнулася жінка. — Я — її дочка Люба, може, чув?

Іван перестав їсти, хитнув головою:

— Чув.

— Іване, не одна я винувата перед тобою. Думаєш, я тебе кинула назовсім? Ні. Я тільки хотіла влаштувати своє життя, а вона… Хто її просив? — взяла пляшку з вином, налила собі й Івану. — Пий, синок, — при цих словах хтось ніби штовхнув у груди юнака, він втупився у Любу, мов тільки зараз почав розуміти, хто сидить перед ним. — Я приїжджала, а вона ховала тебе від мене, потім зовсім з’їхала — я ледь знайшла тебе.

— Ви — моя мати? — запитав здивовано і глянув на Любу.

— Рідна, — зраділа Люба. — Я — твоя рідна мати.

— Моя мати? — промовив юнак сам до себе. — А мати?

— Олена? Вона зовсім тобі ніхто. — Люба впевнено взяла бокал і стала поволі пити вино. — Погралася у благородство, і досить. Я, синок, за тобою. Ось, — витягла з сумочки й поклала на стіл пачку доларів, — заплачу, і кінець твоїй службі. Через пару днів поїдемо додому.

— Додому? — тихо перепитав Іван.

— Ну, ні, — посміхнулася Люба. — Звісно ж, не у ту задрипану Вербівку. У мене в Томську своя фірма, квартира у європейському стилі. У мене є все. Я недаром прожила на світі. Мені є що тобі дати. Ти їж, їж. В армії вас так не годують, бач, який худющий.

— А батько — він де?

Іван більше нічого не їв і не доторкнувся до вина. Люба почервоніла, мовчки зробила кілька ковтків і поставила на стіл бокал. Мовчала, немов думала — казати чи ні, потім глянула на сина й промовила:

— У селі, де твоя баба Дуня живе.

— Моя баба Дуня? — чомусь перепитав Іван.

— Ми заїдемо до неї по дорозі, якщо захочеш. А твій батько, Іване, не вартий того, щоб про нього говорити.

— Він знав про мене? Хто він? — в очах юнака промайнув давній сум, та Люба не помітила цього.

— А, так, тракторист один, — махнула зневажливо рукою. — Колись був хлопець, як хлопець, поки не спився. Ні, він про тебе нічого не знав. Тепер знає. Тепер усі знають. Ти — мій син, моя рідна кров, а не її, — останнє промовила з легким роздратуванням у голосі.

— Усі? Ви й діду з бабою сказали? — До горла хлопця несподівано підкотився важкий клубок. Він намагався проковтнути його і не міг. Взяв бокал і випив до дна, немов його мучила спрага.

— Мені ж треба було тебе знайти, довелося поспитати. А тебе це хвилює? — глянула в обличчя сина. — Невже ти ніколи не відчував, що вони тобі чужі?

— Ні, не відчував. Я цього ніколи не відчував, розумієте ви?.. І зараз не відчуваю, — Іван дивився Любі прямо в очі. Щось знайоме було у тому погляді. Так і Олена дивилася на неї кілька днів тому.

— Ти куриш? — несподівано запитала Люба.

— Ні, — хитнув головою у відповідь.

— А я закурю. Офіціанте! — гукнула зверхньо.

Ще звільнення не закінчилося, а Іван сказав, що йому потрібно повертатися у частину. В тому ж автомобілі вони під’їхали до КПП. Він вийшов, за ним вийшла Люба, провела до дверей.

— До завтра, синок, — хотіла поцілувати в щоку, та хлопець відхилився, швидко повернувся й пішов.

Після відбою довго лежав із розплющеними очима. Відчував, як нестерпно хочеться вдарити себе. Бити й бити… Щоб до крові, нехай потече з нього її рідна кров. «Мамо! — гукнув подумки. — Чи простиш ти мені за те?.. Мамо, мамо, мамо», — шепотів ще і ще, ніби хотів переконатися, що у цьому слові нічого не змінилося.