Читать «Суча дочка» онлайн - страница 137

Через кілька днів біля її будинку знову зупинилася машина, звичайна сіра колгоспна «Волга». Олена побачила, як із «Волги» вийшли батько і ще двоє літніх людей, яких вона не відразу й пізнала, — за батьком до хати йшла у чорній плюшці й нових бурках Параска Микитівна, за нею — колишній головний агроном Тит Феодосійович, теж у новій куфайці й такій же кролячій шапці, як ходив і раніше. Олена пройшла кілька кроків назустріч і спинилася.

— Ну здрастуй, дочко, — першим обізвався батько.

— Здрастуйте, тату, — Олена впала батькові на груди й заплакала.

— Цить, цить, не плач, — розгубився Микола. — Ось ми тут до тебе цілою делегацією, а ти нас сльозами зустрічаєш, ще й на мороз вибігла роздягнута.

У хаті всі познімали теплий одяг, поскладали на полику біля печі. Тит Феодосійович дістав із кишені куфайки пляшку «Столичної», а Параска Микитівна почала викладати з кошика домашні гостинці.

— Не йти ж перший раз у хату з порожніми руками, — промовила до розгубленої Олени. — Дай, Боже, щоб і останній раз у цю хату прийшли.

— Чого це ви так? — Олена намагалася вгадати, з чим приїхали ці дорогі її серцю люди.

— Так, а чого ж, — не стала тягнути Параска Микитівна. — Ми, Олено, по тебе. Оце ось посидимо, поговоримо. Сідайте, хлопці, за стіл. — розпоряджалася, мов у себе вдома. — І ти, Олено, теж сідай. Кому говорити — мені чи ти будеш, Тите Феодосійовичу?

— Вже, Микитівно, як узялася командувать, то спершу по чарці налий, — зауважив їй колишній агроном, — а то добряче перемерзли за дорогу. Миколо, ти менший, сходи за шофером, гукни, чого він так довго колупається?

Микола слухняно надягнув шапку й пішов за шофером.

— Дак, Іван пише? — спитала тим часом Параска Микитівна.

Олена глянула їй в обличчя і тихо промовила:

— Пише. Писав…

— Да, наробила Люба дєлов, — зітхнула сива жінка. — Там Дуня, мо’, стеряється. Проклинає дочку день і ніч, із хати вигнала й сама на люди очей не показує. Мати твоя теж плаче, боїться, що Люба Івана відніме, — замовкла, бо зайшли Микола з шофером. — Ну, сідайте, будемо тепер говорити. А ти, Олено, чарки дай, а то стоїш, наче не в своїй хаті.

— Тут же он і мати передала, — Микола заніс важку, накриту рушником кошолку.

Випили по чарці, і Тит Феодосійович заговорив першим.

— Справа така, Олено Миколаївно, — помовчав, кахикнув у кулак. — Уже немає чого тобі отут жити — Люба всіх просвітила. Е-е-ех, дура, — махнув рукою. — Ладно. Ми тут усі свої — як воно з Іваном буде, так і буде, а ти повертайся у село. Причина не тільки у твоєму особистому, а і… — пошукав потрібне слово і не знайшов. — Отут, Миколаївно, я, батько твій і ще багато нас таких, не думай, що самих стариків, а й молодших — із колгоспу виходимо. — Олена здивовано глянула спочатку на батька, потім на Тита Феодосійовича. — Да, виходимо, — продовжував той. — Не можемо дивитися, як воно все валиться, все, що руками оцими зводилося, — поклав на стіл дві великі долоні. — По цеглині, по досточці. Після війни жінки собою землю орали, щоб тільки не запустіла. А тепер он трактори які, техніка, а земелька… — голос його затремтів. — Такого ще не було, скільки себе пам’ятаю, щоб кращі поля бур’янами заростали. Що наш народ їсти буде — німецький чи американський хліб? Так ті нагодують, що і в горлі стане. Уже бачили ми їхній хліб, — замовк, глянув на Параску Микитівну. — Налий іще по одній, чи що. Думаєш, легко воно ото…