Читать «Суча дочка» онлайн - страница 126

Олена перечитала листа ще раз, потім — ще. Встала, вимкнула світло і вийшла на вулицю — небо було усіяне зорями. Вона підвела голову і довго дивилася у небесну глибочінь, ніби намагалася щось побачити. Нараз відчула, як їй страшенно хочеться бути зараз там, де він: хоч на небі, хоч під землею, хоч у самому пеклі, аби з ним. Посміхнулася думці, що якихось кілька хвилин — і їхні душі можуть зустрітися, відчинила двері в повітку, навпомацки пошукала мотузку. Не знайшла, повернулася до хати, взяла сірники. Виходила, зачепила порожнє відро біля дверей. Відро загриміло, й Олена постояла, прислухаючись, чи не розбудила дітей.

Із сірниками знайшла мотузку.

Присвітила, щоб побачити, куди її можна зачепити, і світло сірника вихопило у дверях синове обличчя.

— Мамо, що це ти робиш? — спитав хлопець злякано. — Нащо тобі мотузка зараз?

— Іди спати, синок, — попросила Олена. — Іди! — крикнула нервово.

— Мамо! Мамо, не роби нічого! — Іван підбіг до неї, обхопив руками. — Мамко, не роби нічого, бо ти ж у мене одна. Мамко…

Олена кинула мотузку на дрова, погладила сина по голові.

— Який ти у мене дорослий, скоро вже мене переростеш, — і її плечі знову здригнулися від ридання.

На роботу більше не пішла, хоча й заяви про звільнення не носила у контору Знала, що можуть звільнити за прогули, та їй було однаково. Все, що існувало поза домівкою, Олену не цікавило. Серйозно думала над тим, щоб повернутися жити до батьків, написала їм листа. І скоро отримала відповідь від матері. Та раділа, що вона повернеться. А в кінці ділилася новиною: «…Дуніна Люба озвалася нарешті, написала, що теж скоро приїде. Надовго чи накоротко — не знаю, але Дуня ніби заново на світ народилася і носиться з тим листом по вулиці, наче дурень зі ступою». Олена прочитала і голосно засміялася.

— Дочекалася: і тут життя немає, і додому зась. Господи! Чим я у тебе так завинила? — глянула на старі Степанидині ікони. — Ні жити не даєш, ні вмерти.

Одного разу почула, що у райцентрі Народний Рух організовує мітинг. На власні очі їй хотілося побачити, як захитається, а потім і провалиться земля під тими, хто знищив її кохання. Хотіла стояти близько і бачити переляк на самовпевнених обличчях. Що так буде — не сумнівалася. Івану сказала, що приїде додому пізно, тепло одяглася і пішла на шлях.