Читать «Суча дочка» онлайн - страница 115

— Ти хочеш сказати, що кожен може отак пройти по поверхні води, тільки потрібно тих знань, що маєш ти?

— Ні, — Олена замовкла, потім запручалася. — Звільни руки, а то якось…

— Оленко, — промовив Віктор Сергійович з ноткою суму в голосі, — невже я такий невіглас, що не зможу тебе зрозуміти?

— Зможеш, — вона закохано подивилася йому в очі, — але для цього твоєї вищої партійної школи замало, треба хоча б трішечки тієї мудрості, що мала баба-селянка Степанида. Ти звільниш мене чи ні? Невже ми приїхали сюди, щоб улаштувати дискусію, замість того, замість… Звільни і краще поцілуй мене, — прошепотіла схвильовано.

— Не звільню, нізащо не звільню, — зняв рукою з її чола мокре пасмо, провів пальцями по обличчю. — Хочу мати тебе за свою полонянку хоча б на цю ніч, — пригорнув до грудей так міцно, що Олена зойкнула. — Будеш кричати, гукати на допомогу? — він легенько торкнувся її губ, але не поцілував, а мовби вдихнув жіночі вуста. — Будеш?

— Не буду, — прошепотіла, — тільки звільни руки, бо мені страшенно хочеться тебе обнімати. Чуєш?

Вузол на спині подався, кінці покривала розійшлися в різні боки, оголивши плечі й груди. Олена не закривала їх, навпаки, підвелася, і покривало ковзнуло на землю.

— Обніми, — попросила тихо.

— Нам правда удвох не холодно? — пригорнулася до нього й завмерла, прислухаючись, як солодко забилося серце.

— Удвох не холодно, — мов луна, повторив за нею Віктор Сергійович.

— Удвох, удвох, удвох, — зашепотіло над ними листя, а вітер підхопив той шепіт і поніс над полем і луками, щоб розгубити його маленькими краплинами і напоїти любов’ю завтрашній ранок. Ніч огорнула закоханих темним простирадлом і на сторожі поставила тишу, тільки місяць самотньо блукав по небу, немов і собі шукав пари, але не знаходив.

— Що буде завтра?

— Зійде сонце.

— Я серйозно, — що з нами буде завтра?

— Не знаю.

— Ти ж — чаклунка.

— Хотів сказати — відьма.

— Не хотів.

— Ні — хотів.

— Оленко, я не можу більше без тебе, чому ти уникаєш серйозної розмови?

— Не хочу думати про завтрашній день, хочу жити сьогоднішнім щастям.

— Але ж світає, і нам треба їхати.

Олена не відповіла, тільки ще міцніше пригорнулася.

— Я не можу без тебе жити — нам потрібно бути разом. Чи, може, ти…

— Припини, — лагідно взяла його руку, поклала на своє серце. — Чуєш, як б’ється? Воно любить, де ти, з ким ти — воно любить. І не хоче, щоб ти страждав. Ти все знаєш сам. І знаєш, що для тебе означає бути разом зі мною.

— Мені однаково, Оленко. Я знаю, що буде. Але що буде зі мною, коли у мене не буде тебе?

— Не кажи так. Я тільки тепер полюбила життя, і тільки тому, що у ньому є ти. У нас попереду ще багато…

Віктор Сергійович чекав, що вона скаже щось іще, та Олена мовчала.

— Треба їхати, — промовив із жалем.

— Поцілуй мене.

Він узяв її обличчя у свої долоні, жадібно припав губами до губ, немов і не було цілої ночі кохання.

Увечері Олена чекала дзвінка і хатні двері лишала відчиненими, коли виходила на подвір’я. Але телефон мовчав. Спати не лягала, шукала рукам роботи, щоб і голову задурити, аби не думати весь час про нього. А воно думалося, тривожилося. Глянула на годинник — за північ. Розстелила ліжко і почала роздягатися. Легенький стукіт у вікно не почула, а відчула ще до того, коли Віктор Сергійович торкнувся пальцями шибки. Вибігла у самій сорочці у сіни, відчинила двері і впала йому на груди.