Читать «Суча дочка» онлайн - страница 112

Удома її чекали, бо в хаті спалахнуло світло і батько відчинив двері.

— Це ти, Олено? — запитав у темряву.

— Я, тату, — голос дочки зрадливо тремтів щастям.

— Мамо, — за батьком вигулькнув Іван, — ти бачила, скільки ми з дідом дров напиляли?

— Ще ні, завтра побачу.

Марійка спала, щічки рожевіли теплом і спокоєм. Олена обережно поцілувала доньку.

— Куди з морозу, — смикнула її за пальто Наталка. — Ще застудиш дитя. Роздягайся, будеш вечеряти.

Олена несподівано обняла матір, тихенько засміялася:

— Я не хочу їсти, мамо.

Лежала у темряві з розплющеними очима і думала про те, що буде завтра.

«Завтра я знову його побачу. Знову. Ну, й що, що крадене, — повернулася на бік, мов відверталася від нав’язливої думки. — А мене хто пожалів? Хто рахувався з моїм болем? Мене розтоптали. Роздавили й не озирнулися, що там від Олени залишилося. Кохали, як і я? Але ж я нікому не хочу завдавати болю. Боже ж мій, я ще нікого так не любила! — до серця несподівано підкотилася туга, така сильна, що Олена ледь не застогнала. — Степанидо, що ти зі мною наробила? — крикнула подумки. — Я не хочу нічого знати, я хочу бути щасливою! Чуєш, Степанидо? Де ти? Стань ангелом-хранителем мого кохання. Я знаю, ти чуєш мене, знаю, що розумієш Степанидо, тільки ти», — зітхнула так важко, що мати запитала з іншої кімнати:

— У тебе, дочко, щось болить?

— Ні, мамо, так, не спиться.

— А ти «Отче наш» перекажи, може, й заснеш.

— Добре, мамо.

Вона заснула з солодким щемом чекання завтрашнього дня. Коли вже засинала, дві сльози покотилися по скронях на подушку.

Година щастя, дві, три. Олена крала їх в іншої жінки, про яку намагалася не думати. Пізно увечері йшла за село, не спиняючись перед негодою, йшла на зустріч із коханим, коханням. І, здавалося, у цілому світі не було такої сили, яка могла б її спинити.

Весну Олена спочатку відчула душею — бурхливу й неминучу.

«Хіба можна стримати весну? — посміхалася, оглядаючи поля з чорними латочками ріллі між снігом.

— Хіба можна обійти долю? Нехай хтось спробує».

Про людей не думала зовсім, кохала, не озираючись ні на кого, хоча знала, що селом ідуть розмови про неї. Бачила, як не одна жінка зустрічала її настороженим, а то й ненависним поглядом, і знала, що не одна подумки казала: «Суча дочка, відьма».

Але до кого ночами бігає Олена, не могли дізнатися, перебирали сільських чоловіків, губилися у здогадках. А вона світилася щастям. Її обличчя стало ще більш жіночим, а тіло, що лише тепер пізнало до кінця справжню силу любові, розцвіло, мов та квітка, на яку після довгої спеки пішов теплий дощик.

Інколи оглядалася на своє минуле, але безболісно. Здавалося, що саме так і повинна була повестися з нею доля заради того, щоб в оцьому глухому віддаленому селі вона відчула насолоду від життя. Тільки про Любу згадувала з тривогою, адже та не лишилася у минулому.