Читать «Суча дочка» онлайн - страница 105

— Надовго? — спитав батько Олену, коли діти позасинали і в хаті стало тихо.

— Іван із Марійкою нехай побудуть усі канікули, а я, може, завтра й поїду. — Помовчала, потім:

— Тату, хлопець від рук відбивається — я не знаю, що мені з ним робити. Видно, і справді батьківська рука в такому віці треба, — промовила винувато.

— Батьківська рука ніколи не завадить, — замість Миколи обізвалася мати. — Не бійся, дочко, переросте. Хто не був малим, той не був дурним. Чи, може, вже скоїв що?

— Наче ні. Та горілку спробував і цигарки.

— Ну, то ще невелике горе. Он людські, такі, як наш Іван, уже по хатах лазять, а увечері страшно й по селу пройти…

— Людські нехай як хочуть, — перебив дружину Микола, — а нашого треба в руки брати. Ти, дочко, не бійся. Воно, звичайно, без батька… Але й дід кой-що значить. Добре, що привезла. У мене не закурить. А закурить, то я йому покажу, на чому собака хвоста носить.

Уранці Наталка прокинулася раніше звичайного. Запалила в печі, подоїла корову. Хотіла розпалити грубу, щоб у хаті стало тепліше, взялася за поліно, друге покотилося.

— Чого ти розходилася ні світ, ні зоря? — тихенько гримнув на неї Микола. Взяв із рук поліно, яке Наталка хотіла покласти в грубу, і легенько поклав на підлогу. — Нехай хоч вдома виспиться. Не бачиш?.. — махнув рукою, немов не знав, що іще сказати, щоб переконати дружину.

Наталка слухняно відійшла від груби, глянула на Івана, що спав, розкидавши руки, на дивані, поправила ковдру й хотіла відійти, але стала й задивилася на його мужніюче обличчя. У сінях тихо зронила до чоловіка:

— Іван наче на когось і схожий із наших, сільських. На кого — не придумаю. Тільки щось знайоме дуже. Видно, весь у батька пішов, бо на наш рід зовсім не схожий.

— Ага, — перебив її сердито Микола. — Тільки вреднющий, як його баба Наталка, та ще клишоногий, як вона. Я бачив його чоботи, то лівий так всередину скривлений, наче то ти носила.

— Уже й сказати нічого не можна, — образилася дружина. — На себе краще подивися — цигарку з рота не випускаєш, то це теж хлопець у мене вдався? Я, як малою була, матір свою з півслова розуміла, а тебе батько не раз віжками вчив. Думаєш, не знаю? У бабу вдався… — перекривила чоловіка. — Наче дід кращий. — Замовкла, підняла відро, щоб винести поросяті, потім поставила, глянула на чоловіка. — Воно ж то так, ми вже, які є, але ж десь живуть й інші дід та баба. Хтозна, що за люди і в кого хлопець удався. Добре ж, коли нормальні. І як це вона надумалася дітей на всі канікули привезти? То ж приїде, переночує й назад, наче тікає від кого. А може, тікає? Як ти думаєш, Миколо?

— Думаю, Наталко, — промовив чоловік серйозно, — наша дочка знає, що робить. Не лишала дітей, значить, на те була причина. Прийшов час — ось і привезла. Радій, що вони є у нас.

Із самого ранку, як тільки поснідали, Іван одягнувся і вибіг у двір. Якийсь час його не було, а потім зайшов, трохи ображений.

— Діду, а ви що — викинули ту пилочку й сокирку, що мені малому колись зробили? — запитав, не обтрусивши з чобіт снігу, й Олена сердито показала йому на віник, який стояв у кутку. Такий, тільки старіший, стояв і на вулиці, на ґанку.