Читать «Суча дочка» онлайн - страница 10

У призначений день прийшла до лікарні з дитячими речами. Одягнена Люба вже чекала на неї. Оленку вразило її обличчя: худорляве й до того, воно ще більше схудло й видовжилося. Під очима темні кола, губи весь час смикалися посміхнутися й не посміхалися. В очах — мука, наче ізсередини роздирав неймовірний біль. Мовчки забрала в Оленки речі, передала медсестрі, щоб винесла дитину. Через деякий час та вийшла з немовлям. Хотіла віддати Любі, та Оленка першою простягла руки:

— Давайте мені, — обережно взяла пакуночок із дитиною, глянула в личко, посміхнулася — красень.

— Ходімо вже, — смикнула її за рукав Люба.

По дорозі думали, що сказати хазяйці, аби та не вигнала з квартири.

— Скажемо, що тільки на два-три дні, а потім ти поїдеш у село, — запропонувала першою Оленка.

Люба на те лише мовчки хитнула головою.

Хазяйка квартири здивовано стояла у дверях і дивилася на них крізь товсте скло окулярів, спочатку нічого не розуміючи, потім обличчя її набрало суворого вигляду.

— Такі квартирантки мені не потрібні, — промовила сухо. — Два-три дні я потерплю, а потім куди хочете, туди й ідіть.

Оленка занесла немовля до кімнати, поклала на своє ліжко, зняла пальто, похукала на руки, щоб трохи зігріти, й розгорнула дитячу ковдру.

— Зовсім як лялька, — здивувалася вголос, — таке манюсіньке, може, вже й мокре. А як ти його назвеш? — глянула зацікавлено на подругу.

— Не знаю. Чого на мене дивишся? Тобі лялька, а мені зашморг на шию. І не смикай, а то розверещиться. Лежить мовчки — нехай лежить. — Та немовля ніби почуло її, запручалося у пелюшках і заплакало.

— Кажу ж тобі, — Оленка почала розмотувати дитину. — Бачиш, які ми мокренькі. Зараз я тебе у сухеньке, ось так.

На малесенькій ручці висіла бирочка із лікарняної зеленої клейонки.

— А це вже ми знімемо, — легенько розв’язала й почала читати:

— «Хлопчик — Самойлюк, 2,5 кг, 46 см, народився 10 грудня о 12 год. 30 хв.». Не зрозуміла — Самойлюк? — Оленка здивовано глянула на Любу.

— Як це — Самойлюк, а не Карпенко?

Люба вихопила з рук бирку, прочитала і зле глянула на подругу:

— Потім поясню.

— Ні, поясни тепер, — Оленка нахилилася над немовлям, загорнула у ковдру і переклала на Любине ліжко. — Чому дитина записана на моє прізвище?

— Тому що я документи забулася, а у моїй сумочці чомусь лежав твій комсомольський квиток. Ось на, глянь, — розкрила сумочку, дістала квиток і кинула на стіл. — І тобі що, не однаково? Це ж моя дитина, а не твоя.

— Ти все брешеш, — Оленка пильно глянула подрузі в очі. — Я зараз поїду в лікарню.

— Нікуди ти не поїдеш, — Люба міцно стиснула Оленчин лікоть. — Я візьму документи й сама поїду, а через пару днів оформлю свідоцтво про народження, і все. Та перестань приндитися — подруга називається. Замість того, щоб допомогти, через усяку дрібницю істерику закатуєш.

— Але ж так не можна, — Оленка глянула на дитину і сіла на своє ліжко. — Тому ти боялася, щоб я не прийшла провідувати? Тепер мені ясно.