Читать «Світло в серпні» онлайн - страница 5

— Чи далеко йдеш? — озивається він.

— Я б хотіла ще завидна пройти хоч трішки, — відповідає вона. Зводиться і взуває черевики. Повільно, неквапно вибирається на шлях, наближається до воза. Армстід не злазить із сидіння, не помагає жінці. Тільки стримує мулів, поки вона насилу перелазить через колесо й ставить черевики під сидіння. Віз рушає.

— Дякую вам, — каже жінка. — Дуже вже я здорожилася.

Армстід ніби ні разу й не глянув на неї. Однак уже запримітив, що обручки немає. Не дивиться на свою попутницю. Підвода знову ліниво торохтить.

— Звідки йдеш? — питає він.

Жінка зітхає. Не так зітхає, як видихає, немов із спокійного подиву.

— Та вже чимало пройшла. З Алабами я.

— З Алабами? У такому стані? Де твої родичі?

Вона теж не дивиться на нього.

— Сподіваюся знайти його десь у цих краях. Може, ви знаєте його. Зветься Лукас Берч. Тут по дорозі мені сказали, що він у Джефферсоні. Працює на деревообробній фабриці.

— Лукас Берч, — майже таким самим тоном вимовляє Армстід це ім’я. Вони сидять пліч-о-пліч на просілому сидінні із зламаними пружинами. Йому видно її руки на подолі й профіль під капелюшком, бачить її кутиком ока. Мабуть, жінка споглядає, як стелиться дорога поміж в’ялими вухами мулів. — І ти пройшла пішки весь цей шлях, сама-одна, щоб його запопасти?

Якусь мить вона мовчить. І відказує:

— Мені траплялися добрі люди. Справді добрі.

— І жінки теж? — Скоса зиркнувши на Лінин профіль, він думає: «Навіть не знаю, як поведеться Марта. Мабуть, жінки радше добрі, ніж добросерді. Не те що чоловіки. Тільки схиблена баба буде добра до своєї посестри, яка потребує доброти. Еге ж бо. Добре знаю, що скаже Марта».

Жінка штивно сидить на краєчку. Нерухомий профіль, нерухома щока.

— Дивна річ, — мовить вона.

— Як же людям ставитися до незнайомої молодої вагітної жінки, знаючи, що чоловік покинув її? — Ліна не ворушиться. Тепер підвода увійшла в ритм, підпорядкований незмащеному, зневаженому дереву, повільному полудню, шляху та спеці. — І ти поклала собі знайти його тут?

Вона сидить нерухомо. Напевно, дивиться на повільну дорогу поміж вухами мулів, у далечінь, позначену й різьблену шляхом.

— Мабуть-таки, я знайду його. Це неважко. Він буде там, де збирається багато людей, де сміються й жартують. Він завжди був охочий до такого.

Армстід різко, злобно крякає.

— Вйо, рухайтеся! — гукає він мулам. І каже сам до себе, роздумуючи вголос: — Мабуть-таки, знайде його. Напевно, той парубійко зогледиться, що дуже й дуже помилився, не доїхавши до Арканзасу чи навіть Техасу.

Сонце хилиться до заходу, ще годину йому до обрію, до швидкого літнього сутінку. Від шляху відгалужується путівець, ще глухіший, ще тихший.