Читать «Вільняк» онлайн - страница 18

— Боже борони щось загубити, — буркотів він півголосом. — Трактати, сувої — те все конче треба зберегти…

І так вони йшли аж до вечора. У небі знову гусли чорні хмари, і Рук відкотив коміра, аби затулитися од чимраз свіжішого вітру.

Спереду гримів гучний Вовкунів голос.

— Не відставати! Ніяких зупинок, болотоплавці! Не відставати!

Уже поночіло, коли припустив дощ: важкі ядерні краплини розбризкувалися, вдаряючи по багну. За лічені хвилини дощ перейшов у хлющу — уже втретє за минулі ночі — і ну як із відра поливати переселенців!

— Йдемо далі! — не вгавав Громовий Вовкун, заглушуючи своїм зиком лопотіння дощу об землю та заводи вітру.

Змоклі до нитки переселенці чимраз тоскніше переказували його слова все далі й далі…

— Що, йдемо далі? — розпачливо мурмотіла дрібногобліниха, неспокійно позираючи на своє обв’язане линвами сімейство, що клигало за нею, ледь волочачи ноги.

Фіялковий від світла з клітки-жаровні в його руках, нетряк, ступаючи ліворуч од неї, похмуро кивнув головою і сказав:

— Атож, ідемо далі.

Рук уже й сам не чув під собою ніг. Дошкуляв голод, від крижаного дощу зуб на зуб скакав. Обабіч гучно сапали блукай-бурмила, а Ксант, в одній зв’язці з ними, трохи відстав, раз по раз ковзаючись на незручних багноступах.

І тіло Рукове, і його розум неначе заціпеніли. Він ступав, не думаючи, куди вони прошкують. Ані майбутнього, ані минулого для нього вже не було. Хлопець був свідомий тільки того, що існувало тут і зараз. Крок за кроком долали вони Багнище, якому, здавалося, не буде кінця-краю.

Крок. Потім знову крок. Знову. І знову…

Ніч промайнула суцільною мішмою тванюки, поту і дрижаків… займалося сіреньке світанкове світло. Як не буяв-розпинався Громовий Вовкун, подорожани збилися з мірного кроку на безладне шкандибання, дехто, не витримував, падав, і в лавах утворювалися вирви. Капітанові стало ясно: якщо й далі так триватиме, то ще трохи — і колона перетвориться на некероване стадо, а тоді вже чорта з два даси їм раду!

Нарешті Вовкун громовим голосом подав довгоочікувану команду:

— СТІЙ! Відпочиваємо годину! ГОДИНУ! Загаємося — станемо здобиччю для мордобрилів. Якщо нас доти не засмокче трясовина!

Колона полегшено зітхнула і спинилася, довгі вервечки стали розпадатися на гуртики: подорожани збивалися докупи, рятуючись від жалкого вітру. Рук із Ксантом, умостившись між Галою та Вемеру, так-сяк сховалися від холоду: вони вже встигли промерзти до кісток.

— Ніколи б не подумав, що доведеться в цьому зізнаватися, — промовив Ксант, кволо усміхаючись, — але ще трохи — і я нудьгуватиму за Нижнім містом. Такої Тмутаракані навіть волорогові не побажаєш.

Рук нічого не відповів на приятелеві слова. Його погляд блукав по узліссю, що мріло вдалині.

— Присмерковий ліс, — буркнув він собі під ніс.

Після Багнищанської твані, що проймала до кісток холодом, мерехтливе світло Присмеркового лісу заворожувало. Дерева вабили до себе. Мінилися теплим сяйвом привітні на погляд галявини та невимовної краси чистини; нестримно вабили до себе, обіцяючи прихисток від шпаркого вітру, всілякі затишні криївки.