Читать «Схід» онлайн - страница 78

*

Це ж треба було поїхати до Мургоба — думав я — щоб побачити, як із Сіньцзяну рухаються китайські вантажівки. Їх проїжджало кілька або кільканадцять за день. Окрім запасних коліс, везли зі собою запасні шини, прив’язані пасами до кузова. Із-за тонованих вікон ледь можна було роздивитися лиця водіїв. Але треба мати якусь причину, щоб їхати. Перед тим, у Киргизстані, на шосе до Оша їх теж було багато. Везли зброярську сталь, цемент, бетонні і сталеві елементи віадуків, мостів та естакад для будівництва киргизьких доріг. А тут проїжджали тільки контейнери, і треба було здогадуватися, що вони перевозять. Напевно, везли все, що було потрібне людям у цій частині світу. Я сидів на пагорбі перед домом у Мургобі і дивився, як вони їдуть. Уявляв собі, що всередині. Усі ці речі, вироблені на Сході у таких кількостях і різновидах, що немає їм ліку. Дивився, як сунуть через Мургоб, в якому практично нічого не було. Тепла мінеральна вода «Джалалабад» і тепле пиво «Балтика», бо постійно бракувало струму, і навіть не знаю, чи були холодильники. Але мені тепле пиво не перешкоджало. Воно і так було холодніше, ніж повітря о восьмій ранку. Я вставав на світанку, пив каву, рахував вантажівки і чекав, заки прокинуться всі інші.

Мургоб із шістьма тисячами мешканців був дірою на перехресті вибоїстої ґрунтової дороги, що називається Памір Гевей, і її китайського відгалуження. До міста Хорога триста кілометрів, до киргизького Оша десь так само, до китайського кордону сотка, але в той бік теж були тільки голі гори і пустеля Такла Макан. Попереду — перевал на висоті понад чотири тисячі і кілька сіл, ще більших дір, як Мургоб. Але я постановив сюди приїхати, щойно прочитав і промовив вголос цю назву. Мургоб. Як Магріб. Щось таке. Того досить. Хоч я ніколи не був і не хотів опинитися у Магрібі. Так це спрацьовує. Засноване на звуках і уявленнях. Читаєш, промовляєш вголос і їдеш. Дорогою туди щось є, чудесні речі, краєвиди, зелені пасовиська Киргизстану з табунами коней і білими юртами, озера, смарагдові ріки, срібні потоки, Ферганська долина, як рай, повен абрикосових садів, виноградників і рисових полів, але проминаєш усе це, мовби в дорозі. В дорозі до Мургоба. Щоб сидіти з горнятком кави на сходках білого дому з пласким дахом і блакитними дверима і дивитися, як прокидається поселення. Прислухатися до напруженого торохтіння старого мотоцикла. А коли той стихне, до залізного, неритмічного клацання, якого не розпізнати, доки пам’ять не видобуде спогад звуку, який видає на вибоїнах порожня тачка. Тачка? На світанку? Приблизно за кілометр, невидима, бо прихована лабіринтом глиняних закапелків? Так. Врешті з’явилася внизу, вдалині, в якомусь просвіті. Азіатська тачка з таким самим звуком, який я запам’ятав з дитинства чи з молодості, з якоїсь роботи на будові. По це приїжджаєш до Мургоба. Щоб віднаходити подібність звуків. Якби хтось питав.