Читать «Схід» онлайн - страница 52

В душі я назавжди залишився пролетарем, і тому моє серце так сильно билося в Братську в час першої зміни.

Сам аеропорт був схожим на заводський цех: старий бетон і брудне скло. До збитого із дошок бару стояла черга, як у заводській їдальні. Кава, пиво і ще щось у прозорих пластикових посудинах. Я ходив туди-сюди і розмірковував про Росію, про її вічний образ у моїй свідомості. Я перебував у ній заледве десять годин, а почувався так, якби проходив по ній туди-сюди десятиліттями. Вона пахла і смакувала, як Варшавський завод легкових автомобілів на світанку. Мені взагалі не треба було напружувати уяву, аби вгадати, що мене зустріне. Все було просто більшим. Більші простори, більший безлад, більший смуток і більші претензії.

Почував себе трохи як в рідному домі, який раптом роздувся до потворних розмірів. Усі ці люди кудись летіли, але в них не було й крихти святковості, як під час довгої подорожі. Вони обгортали липкою плівкою свої валізки. З цього виник особливий бізнес, і в будці брали за обліплення великої сто рублів, а за меншу сімдесят. Страшно відправити багаж, страшно самому летіти. Потім, наприкінці подорожі, коли розповідав різним людям, куди я поїхав, вони одразу казали, що це страшно, і питали, чи я не боявся, бо вони би туди ніколи, ні за які скарби. Мені здається, що в цьому захована якась нерозгадана суперечність. Вони мали велику країну, але боялися нею їздити. Пишалися нею, безперервно вихвалялися, та відчували страх від самої думки про неї.

А тепер згадай собі першу російську книжку, яку ти прочитав. Це точно не щось зі шкільної програми. Не Тимур і його команда, не білий парус одинокий. Нічого. Ми не читали російських книжок, не ходили на російські фільми. Це було якесь пренатальне знання. Я жодного разу в житті не ходив у кіно на російський фільм. Ні, один раз був, уже в першій половині вісімдесятих на «Вокзалі для двох». На цей фільм ішли, бо ширилися балачки, що там показали, як виглядає справжня зона, було видно якийсь фрагмент ГУЛАГу, а дехто вже читав Солженіцина. Хіба цей єдиний фільм, і я пам’ятаю тільки фінальну сцену, коли герой, зек, цілком виснажений, грає на баяні, щоби його почули там, на сторожовій вишці. Аби знали, що він не запізнився із відпустки, не обманув довіри начальства. Морозної зимової ночі. Але десять років перед тим — нічого, цілковита пустка. Тільки телебачення. Наприклад, «Світ сміється» два-три дні був темою розмов у школі, а потім пропав, ганебно програвши Луї де Фюнесу. Ще воєнне. Це було дивне кіно. Здавалося, що війна — цілком російська справа. Що Росія її вигадала, вела і врешті виграла. Якісь німецькі тіні, з’яви фашистів перебігали екраном, щоби в кінці щезнути у вогні. Чиста пропаганда — так ми це сприймали. Ми були черговим поколінням, втраченим для російської ідеї. Треба було часу, часу і самотності перед чорно-білим екраном, щоб осягнути велич сцени, в якій Бондарчук п’є з есесівцями горілку, а потім, повернувшись до барака, важить скибки чорного хліба. Тож уся та війна здавалася російською. Ми також робили фільми про неї, але вони були якісь слабенькі, скромні, ледве-ледве. Ніби ми йшли позаду, за ними, росіянами, і фільмували самі рештки. І взагалі, було так, ніби нас взяли на цю війну з ласки. І — раз ми вже пішли — треба було їздити на російській техніці і стріляти з російської зброї, з усіх цих тетешок, дєгтярьових, пепеша, мосіних і всього такого. Мабуть, тому ми не дуже вірили в цю війну. Так, як цілковито не вірили у російську техніку. Це була пропаганда разом з їхньою революцією і всім іншим. Брехня і порожнеча. Справжню війну пам’ятали наші бабці і мами, і часом, коли з’їжджалася родина, можна було послухати. Ніякого героїзму, ні батальних сцен, ані мілітарного ентузіазму. Грабунок, страх, зневага, сморід, безсмертні сім годинників на одній руці солдата і знаменита курка з пір'ям. Цілковитий когнітивний дисонанс, але ми вірили радше бабцям і тіткам, ніж «Мосфільмові».