Читать «Схід» онлайн - страница 4

У вісімдесят шостому я оселився в дерев’яному домі на відлюдді. Вночі темрява попросту входила досередини. Вона проникала не тільки крізь шиби, але й через старе, сухе дерево балок, крізь шпари, забиті мохом і глиною. А разом з темністю входили всі ті звуки, яких я раніше не знав. Я лежав у пітьмі і прислухався. Відчував страх, але сильнішою за страх була цікавість, тож вслухався аж до раннього ранку. Миші, соні на стриху, комахи у деревині, скрип конструкцій під ударами вітру або від повіву тепла. Нічні птахи, звірята в лісі, вода у ріці і врешті власна уява. Навколо нікого не було. Натомість цвинтарів було понад міру. Щонайменше п’ять упродовж недовгої прогулянки. Я думав про духів, про духів людей, духів домів, духів тварин, духів солдатів. Усе це кружляло навколо мого дому, терлося об стіни. Я був єдиною людиною на цілу околицю, тож усі вони приходили до мене. Так я собі уявляв. Саме тому не міг іноді заснути аж до світанку. Сонце вставало з-над темного боку. Піднімалося вище і світило на цю безлюдну країну. На могили і придорожні хрести. На підмурки домів, складених із пласких каменів на глиняному розчині. На кістяки церковних бань. На рештки. Немов ландшафт якогось дня просто струсив із себе все це з абсолютною, монументальною байдужістю природи. Очевидно, було інакше. Були крики, біганина, витягання з хат, прокльони, биття. Солдати в одностроях, хоч насправді не армія, а служба безпеки, бо це були війська Корпусу внутрішньої безпеки, що підлягали Міністерству внутрішніх справ. Тобто зовсім не природа, а сама політика, класова ненависть, національна ненависть і благословення кремлівського людожера. Від самого початку мені ввижалася нескінченна низка фір, які вивозили люд на залізничну станцію в Загужанах. Дім за домом, сім’ю за сім’єю, село за селом. На возах їхав скарб (кілька годин на збирання), малі і старі. Решта йшла, ведучи худобу. На обійстях полишалися кури, пси і коти. Влітку сорок сьомого села мали виглядати дивно: скрипіли на вітрі двері, на підлогах лежали покинуті речі, шухляди повисовувані, розсипане збіжжя, пух у повітрі. Панувала тиша, і не курилося з жодного комина. Мені цікаво, хто прийшов перший: лиси з лісу, аби без перешкод плюндрувати курники, чи грабіжники з польських сіл і містечок. Ота вервиця возів не давала мені спокою аж до того часу, коли у дев’яносто другому або третьому я прочитав Платонова: «На слова активіста куркулі зігнулися і стали випихати пліт прямо в долину ріки. А Жачєв поповз за куркульством, щоб забезпечити йому надійне відплиття до моря течією і надто переконатися в тому, що соціалізм настане, що Настя отримає його у свій дівочий посаг, а він, Жачєв, радше згине, як змучений пережиток. Зліквідувавши куркулів світ за очі, Жачєв не заспокоївся, йому стало навіть важче, хоча невідомо з чого. Він довго спостерігав, як пліт ритмічно відпливав сніжною плинною рікою, як вечірній вітер ворушив темну, мертву воду, що лилася посеред охололих угідь до своєї далекої прірви, і йому ставало нудно, печально в грудях. Адже прошарок сумних калік не потрібний соціалізмові, і його невдовзі теж зліквідують у тиху далечінь…».