Читать «Схід» онлайн - страница 34

Щоби встигнути схоронитися від морозів. Перший раз я побував там взимку. На всьому лежав мокрий сніг. У Томашові Любельському я купив собі каву на бензозаправці перед самим закінченням сімнадцятої дороги. Випив її, їдучи останніх вісім кілометрів. Проминув вісімсот шістдесят п’яту, що провадить додому, і переїхав залізничну колію. Звернув вліво на стоянку. Вийшов і відразу побачив цей червоно-чорний напис: «Засоби гігієни. Імпорт з Німеччини». Його намалювали пензлем або спреєм на двоповерховому будинку з великим цегляним комином. Відразу за парканом концтабору. Зо півгодини я ходив і відгортав мокрий сніг з написів польською і гебрейською. Відшукав місця, в яких бував: Дукля, Золочів, Риманув, Делятин. По-польськи і по-гебрейськи. Але треба було згортати мокрий сніг з кам’яних плит, щоб відслонити літери. Весь час із цим написом за спиною, що гігієна — з Німеччини.

То що? Кажемо «Люблін», а думаємо «Белжець»? Кажемо «Люблін», а згадується чудовий світанок у Казімєжі? Що все так переплітається, що потім не розплутаєш? Що треба було б розрубати, але тоді нічого не залишиться, все витече, як кров із живого тіла? Темне і світле?

Нитка і основа? Невинність дитинства і прокляття досвіду? Ти для цього сюди приїхав? Тобі треба було просто описати місто, а ти заплутуєш і бачиш Белжець замість, наприклад, каплиці в замку, тобто колишньої слави і хвали?

Я бачу і одне, і друге, і третє. Купив квиток і пішов. Усі йшли, ціла черга, а всередині тіснувато. Вичекав, заки вже трохи надивилися і повиходили. Тож тіснота і небо, і святість разом зі світлом звідкись із самої гори. Як у ті часи, коли святе і небесне напирало з усіх боків. Світ був великий і небезпечний, і можна було схоронитися в Божому провидінні, загорнутися у Божу ласку, закутатися в цей золотистий плащ надприродності, яка тут, у каплиці, ставала теплою і м’якою, мов шовк на сонці. Щоби не мав доступу жах диявольського світу. Жах страшної матерії, яка простяглася аж до Хабаровська і Владивостока, до краю землі, за яким — вогняне пекло, де чорти палять людські тіла. Колись на румунській Буковині я бачив подібну святість образів, але немов зісподу. Там, у Воронеті, в Гуморулуї стіни середньовічних монастирів розмальовані ззовні. Від фундаментів до даху вони вкриті святою оповіддю, аби прийшлі люди мали звідки черпати втіху і надію. Натомість тут — у самотності і тиші. У мене було бажання стати посередині, розправити плечі і, мов вируючий дервіш, відірватися від люблінської землі, від паркету і зникнути у блакитному імлистому світлі там у вишині. Але не сталося. Я вийшов. І ці, і ті, люблінські і буковинські фрески були наповнені сяйвом, як ікони. Сяйвом Сходу. Не знайшов би в них і сліду тіні. На небі нема ночі, нема космосу, світло рівномірно виходить з предметів, з постатей, і цілий світ є тільки світлом. Обіцянка, яка здійсниться. Я вийшов з перегрітого приміщення. Перед входом уже чекала група старших людей, які приїхали з села. Вони заходили, як до справжнього костелу. Можливо, навіть хотіли стати на коліна, як мені хотілося закрутитися і відлетіти. Я трохи походив залами. Було те, що всюди: строї, картини, старі рушниці, черепки. У темному залі показували виставу про народні страхи. Чорти і відьми світилися червоним. А в найбільшому висіли картини. Я посидів хвильку перед Матейком: «Євреїв приймають у Польщі». Все, як у Матейка, — клубок, вир людей і речей. Кольори, портьєри, вигини, складки, покривала і плащі. Це був дуже блаватний художник, дуже єдвабний. Євреї виглядають, як цигани на старих гравюрах. Важко сказати, чи вони обдерті, чи живописні. Вони зображені як дика жестикулююча громада. Стоять, клякають, лежать, підносять руки до нема, і невідомо, чи хочуть до цієї нашої Польщі, чи радше рвуть собі волосся на голові. Владислав І Герман дивиться на них у задумі і дещо скептично. Впустити? Не впустити? Якась двозначність з обох сторін. Ну, все ж впустив, а євреї увійшли.