Читать «Схід» онлайн - страница 113

Шведська, Столярська, Лєнборська, Літня, Камінна, Ковєньська, Стрілецька, Стальова — туди ми не ходили. З високого насипу видно, що нічого не змінилося. Стальовою до 11-го Листопада, вліво Інженерською, Вілєнською направо до Торгової. Відразу за рогом були ті вузькі сталеві двері з вічком. Не виключено, що я подорожую слідами тих солдатів. Їду в їхні рідні краї, щоб спати на піску або на підлозі в придорожніх домах. Можливо, навіть їх зустрічаю. Вони тепер водії, поліцейські, власники кафе. Згадують службу в Польщі, імена дівчат, міста. Пригадують собі слова. Вони були не набагато старші, ніж я тоді. Зустрічаю колишніх окупантів — і це для мене радість. Дивлюся на їхню країну і мало що розумію. Я тут такий чужий, як вони тоді на Торговій. Я не маю за собою армії, але їм здається, що за мною стоїть багатство і могутність Заходу. Питають, скільки заробляю. Я якось викручуюся і змінюю тему. Вони намагаються вгадати, яка мета моєї подорожі. Може, я альпініст і буду підніматися. Але кажу, що ні. Що просто їду. Ми розмовляємо про чотирьох танкістів. Я не зумів би їм пояснити, навіщо сюди приїхав. Сам не дуже знаю. У пошуках минулого? Аби побачити, що сталося з днями, які проминули?

Але може бути, що тоді я летів не до Пекіна. Може, S3 віз мене на літак до Киргизстану? Через Стамбул? Може. В кожному разі, Східний вокзал був після ремонту: сірий, прозорий, звичайний, без запаху. Були написи трьома мовами, а в потязі лунали повідомлення англійською. Як передбачення майбутнього. Ця блискуча сірість і ця англійська. Але ми відразу рушили далі, на захід, віадуком над розкопаною Торговою. Так, не в Китай, лиш до Бішкека, бо стадіон був мертвий. Мов якийсь макет або так звана візуалізація. Мов сумний меморіал старанню і надолужуванню. З тими ідіотськими переплетеннями — немов хтось намагався відремонтувати стару парасолю ізоляційною стрічкою. Зрозуміло, що мені було шкода базару. Якби він зберігся, я не мусив би їздити в Азію. На його попелі і кістках постав стадіон. Мертве зайняло місце живого. Я приходив сюди, щоб слухати мови і вгадувати. Роздивлявся обличчя і уявляв собі далекі краї. Тисячі гендлярів двигали свої пакунки, свої картаті торби. З В’єтнаму, Узбекистану, Монголії, Якутії, Киргизстану, Кавказу. Африка теж там була, тож вони намагалися порозумітися по-польськи. Мабуть, тільки там, на цьому гігантському торговищі, польська набувала рангу міжнародної мови. Мотлох з Китаю, мотлох з Індії, мотлох з Пакистану. Золото і срібло, полімери і гума, картон і паршиві, крихкі підошви, які ламаються в руках. Бавовна, нейлон, поліамід, похідні нафти. Одяг і речі з глибу землі. Звалище чудес. Бутапреновий сморід синтетики і жир із грилів, смаженина, сос соєвий і рибний. Нічого більшого і гарнішого у цій частині світу не було. Здавалося, що над цим місцем ореол. Це життя променіло. А тепер тут саркофаг. У тіні віадука снують смагляві чоловіки із сигаретами, захованими в долонях. Уподібнилися до наших блатних. Така сама настороженість, така сама хода, такі самі погляди, що безперервно досліджують оточення. Вони залишилися, неначе мародери великої армії. Лаються польською. Від Празького порту дме холодний вітер.