Читать «Схід» онлайн - страница 108

Залізним мостом переїжджаємо через канал. Відчайдухи колись скакали з нього на головку. Жеранське Акапулько. Над околицею смерділо падаллю з м’ясокомбінату. Туші і голови корів гнили в ямах, викопаних на пустирі. Потім праворуч починався завод. Нині він покинутий і мертвий. Хоча мені навіть не потрібно напружуватися, щоб повернулися запахи, звуки і тремтіння підлоги, викладеної з дерев’яних плиток. Це було немов живе, ніби гігантську бестію лихоманило. Тисячі машин вібрували безперервно, постійно, впродовж двадцяти чотирьох годин. На пресуванні, в кузні, у гартівні, у ливарному цеху, у лакувальному, у зварювальному, у монтажному, складальному, ремонтному. Батько виходив з дому по п’ятій і змінював тих, що працювали вночі. Те, що набрало руху, не мало спинятися. Було заплановане на вічність, як влада пролетаріату, яку в нього відібрали до того, як він її здобув. Автомобілі мусили виїжджати і виїжджати, поки не будуть задоволені бажання і тут, і в Китаї, Індії, Єгипті, Сирії, на Кубі, у Гвінеї та Монголії. Тому батько вставав по четвертій і йшов до холодної лазнички, де підлога була викладена плиткою із жовто-червоними спіральними візерунками. З-під теплої ковдри я прислухався до відголосів. Темними зимовими світанками я був упевнений, що не піду його слідами, хоч він не міг собі уявити, що буде інакше. Мама вставала ще раніше, аби приготувати йому сніданок. Упродовж десятиліть. Задля кількох канапок. Я наслухав у півсні. Як вони пораються, не перемовляючись. А тоді на дверях клацала засувка, і батько виходив у студену темінь, бо народ чекав на свої автомобілі. Чекав даремно, бо завод платив самими лиш своїми зображеннями.

З вікна тихого і швидкого потяга я дивлюся на руїни. Може, тут стояли преси, може, щось інше. Пресовий цех був, мабуть, найвищим. Мусив вмістити зеленаві колоси, які вибивали з металевого листа частини кузова: капоти, двері, крила. Гамір був апокаліптичний. Машини були десять метрів заввишки. Запустити їх можна було лише двома руками і стопою. Для убезпечення від випадкового ввімкнення. Вони були загрозливі і великі, як Годзила. Коли заводські споруди стають нижчими, на іншому боці ріки визирають хмародери. Небо блакитне, і вони виблискують на сонці. Однак я, навіть не напружуючись, уявляю собі, що їх нема. Зрештою, вони дуже нагадують порожнечу. Біля мене сидять молоді і байдуже дивляться на міський пейзаж, який для них нічого не таїть. Натомість я крізь повітря бачу всі минулі речі і події. Бачу, як вони сидять у кухні над купкою банкнот, яку батько щойно приніс, і притишено розмовляють. Чую за дверима їхню сумну нараду. Обоє втекли від сільської бідності, щоб скуштувати міського достатку, який виявився тільки лагіднішою формою убогості. Розкладають на купки за номіналами. Певно, це ще епоха перед тисячами злотих, тож батькова платня здавалася навіть великою. Перекладають з купки на купку і сумно говорять тихими голосами, немов соромлячись. Через якийсь час я випадково знайшов місце, де вони ховали гроші. У шафі серед холодних, накрохмалених простирадел, сполосканих у воді із синькою, щоб набрали прохолодного і чистого відтінку. Як сніг, коли починає сутеніти. І між ними лежали зображення чорних шахт і розжарених гут. Вони зовсім не набрали постільного холоду. На дотик були теплими і м’якими. Я подумав, що вони забруднюють білизну, але не насмілився перевірити і порушити порядок у шафі, тож забрав долоню.