Читать «Схід» онлайн - страница 102

Костянтин Ренгартен, той, що наприкінці XIX століття вирушив пішки з Риги до Китаю, теж мандрував через Монголію. У Гобі він зустрівся із похоронною процесією. Жінки, чоловіки і пси відпроваджували тіло монголки «у розквіті віку». Вони поклали загорнуте тіло на землю і відійшли, наказуючи Ренгартену, щоб він вчинив так само. Однак він не послухав і залишився, сподіваючись, що йому вдасться поховати останки. Але пси його випередили. Він стріляв у них з фузії, поки не закінчилися набої, а потім втік у глибини простору і піску. «Коли пізніше у темній ночі я не міг знайти в пустелі юрту, цей жахливий образ завжди ставав перед моїми очима». Що такого побачив європеєць і, безсумнівно, християнин? Те, що не земля, а пси поглинають тіло? Чи земля старша за псів і її право на труп, на участь в обряді є більшим? Чи хробаки, бактерії і повільне гниття — це більш одуховлено? Ніж пси, які ґвалтовно потамовують голод? Може, він бачив своє тіло, розірване на шматки? Розірване власним псом, з яким він мандрував?

Куди ідемо після смерті? На що чекаємо? У цих гробівцях з граніту і мармуру, мов палаци. У мавзолеях. У наповнених розкішшю домах смерті. Поховані у криптах під різьбленою плитою і за кованими дверима. На цвинтарях, що схожі на тихі міста. Ніби не віримо, що прийде Господь, тому самі мусимо про все подбати. Переховуватися невідомо доки. У домах з мармуру, у темних помешканнях з бетону. Бо не маємо псів або грифів. І не віримо, що Господь наново виліпить нас із пороху, пилу і диму. Що віднайде нас у псячому подихові. Не віримо.

Їдеш щораз далі на південь, і зелень повільно зникає. Жовтіє і набуває піщаної барви. Ми спали десь за Гучін-Усом, вже недалеко Богда. Перша ночівля в пустелі з піском до горизонту. Світив золотий місяць. Я назбирав кізяків і палив вогонь. Біля місяця з’явилося кілька зірок. Більше не було нічого. Силует голих гір, червоний вогонь і небо. Задля цього я сюди приїхав. Щоби між моїм тілом і всім іншим не було майже нічого. Навіть пам’ять мала менше роботи, адже я не знав жодної історії з цих країв. Не мав тут про що думати. Тобто думав про себе. Розмірковував, де легше вмирати: чи тут, чи в себе.

Я для того сюди приїжджав, аби ніщо не заслоняло виду на прийдешнє. Бархан за барханом, узгір’я за узгір’ям, скеля за скелею — і нічого іншого. Але прецінь не виносили померлих будь-куди, тільки туди, де їм буде легше покинути попередній світ. На якийсь протяг, на вітер, на перевал з голодним птахом, вовком і псом. Гриф забирав частину і перетворював її на лет. Пес і вовк — на терпеливий біг.

Бабцю ми ховали влітку. Я дивився, як опускають труну на шнурах. Викопана земля була сіро-жовта. Мені здавалося, що яма дуже глибока. Навколо стояло все село. Я не знав, що робити. Перший раз бачив, як когось закопують. Мав сім років. Не розумів, що таке смерть. Тільки знав, що бабця у труні і я вже ніколи її не побачу. Коли ми цілували її перед тим, як закрити віко, вона була холодною, як земля в глибині могили. Я стояв нерухомо. Не плакав. Довкола жінки ридали ридма. У батькових очах були сльози. Я ще нічого не знав. Діти безсмертні. Дивився, як падає земля. Уявляв собі холодну темінь, в якій спочине бабця. Але вона вже раніше була холодною, тож я особливо за неї не боявся. Напевно, відчував, що її життя лишилося на поверхні. У днях, які проминули, але не забулися. Тому я не боявся. Не плакав. Дивився, як земля покриває домовину. Глухий звук, коли вона вдаряла об віко, зупиняючись за сантиметри від її обличчя, від випростаного тіла зі складеними на грудях руками. Довкола лежали інші тіла, теж у скринях, і чекали. Цвинтар був невеликий і гарний. Далеко від села. У тіні старих дерев. За дорогою, на схід відкривався лагідний, низинний вид: поля, луки, купки тополь, дерев’яні доми у садах. В одному з них вона під ранок померла. Десятиліттями вони приносили сюди своїх померлих і клали одних біля інших. Іноді домовина на домовину, бо вже не вміщалися. Це очікування померлих за селом, у тіні високих дерев, за залізною фірткою мені здавалося цілком природним. Цвинтар прилягав до життя, як шкіра до тіла. Певного дня вони мали встати. Ми мали з ними зустрітися. Мабуть, тому я не плакав.