Читать «Король Матіуш Перший» онлайн - страница 3

— І сигар діти теж не курять! — виголосив міністр торгівлі. — Пропоную з цієї нагоди прихопити трохи сигар із собою!

— Ось побачите, панове, якщо буде війна, від цього палацу каменя на камені не залишиться. Смішно думати, ніби країну зуміє захистити малолітній хлопчик.

— За здоров’я нашого захисника, його величність короля Матіуша Першого! — почулися п’яні вигуки й регіт.

Спросоння Матіуш не міг зрозуміти, про що це вони говорять. Він знав, що через хворобу батька міністри часто тепер радяться в палаці. Але чому вони з нього, з Матіуша, сміються? Чому називають його королем? І про яку війну йде мова?

Напівсонний, переляканий Матіуш пішов далі коридором і почув за інтими дверима:

— А я стверджую: король неодмінно помре. Жодні таблетки й мікстури йому не допоможуть.

— Голову даю на відсіч: король не протягне більше тижня.

Хлопчик не дослухав. Прожогом кинувся він коридором, перетнув два просторі покої і, захекавшись, влетів у королівську опочивальню.

Король-батько, дуже блідий, лежав на ліжку й важко дихав. Біля нього сидів добрий старий лікар, який лікував і Матіуша, коли той хворів.

— Татку! Татку! — заливаючись сльозами, закричав Матіуш. — Я не хочу, щоб ти вмирав!

Король розплющив очі й сумно, з жалем поглянув на сина.

— Я теж не хочу вмирати, — прошепотів він. — Не хочу залишати тебе самого на білому світі.

Лікар посадив Матіуша на коліна. Вони просиділи так досить довго, не зронивши жодного слова.

І в пам’яті Матіуша спливла така картина: він сидить на колінах у батька, а на ліжку лежить мама — бліда, як полотно, і часто-часто дихає. «Отже, тато теж помре», — подумав Матіуш.

У хлопчика серце стискалося від горя. І водночас спалахнули гнів та образа на міністрів: як сміють вони насміхатися з нього і його вмираючого батька!

«Я їм покажу, коли стану королем!» — промайнуло в нього в голові.

II

охорони влаштували дуже пишні. Ліхтарі були обгорнуті чорним крепом, дзвонили у всі дзвони, оркестр грав траурний марш. Вулицями рухалися гармати, марширували солдати. Повітря сповнювалося ароматом квітів, за великі гроші виписаних із далеких теплих країн. Народ оплакував смерть улюбленого монарха. Газети повідомляли про важку втрату, якої зазнала країна.

Сумний Матіуш сидів у дитячій. Майбутня коронація його анітрохи не радувала: адже в нього помер батько і він тепер круглий сирота.

Хлопчик пригадав маму — це вона вибрала йому таке ім’я: Матіуш. Мама ніскільки не чванилася своїм королівським саном. Вона гралася з ним, складала будинки з кубиків, розповідала чудові казки, вони разом розглядали книжки з картинками. З батьком Матіуш бачився рідше — у нього, як у всіх королів, справ було по горло: то військові паради, то візити іноземних королів, то сам він їздив за кордон, а потім — безкінечні наради, засідання, ради.

Але й батько, бувало, викроював для сина вільну хвилину. Грав із ним у кеглі, а то сяде верхи на коня, Матіуша посадить на поні, і вирушали кататися довгими алеями палацового парку. А тепер що? Невідступно, як тінь, за ним всюди слідує гувернер-іноземець із такою кислою фізіономією, ніби щойно випив склянку оцту. Та й по правді сказати, хіба бути королем так уже приємно? Мабуть, ні. От якби війна, тоді інша справа, боротися можна. Атак…