Читать «Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо» онлайн - страница 6
Всеволод Зиновійович Нестайко
Дід криво дивиться на нашу роботу — видно, що він не дуже задоволений. Але каже:
— Ідіть, ідіть уже. Але знайте, ще раз щось таке — вуха пообриваю і свиням викину.
Тулячись спинами до самих бур’янів, ми боком проходимо повз діда і, як тільки минаємо його, щодуху біжимо. І якраз вчасно: ще мить — і шкарубка дідова рука з розмаху приліпилася б до наших штанів…
Я живу по сусідству з Явою. І за якусь хвилину ми вже відсапуємось у нашому садку.
Ми сидимо у картоплі під вишнею. Сидимо й журимось, що така прикра невдача спіткала нас з отим «метром». Але довго журитися ми не вміємо.
— Слухай,— раптом каже Ява,— а давай зробимо… підводного човна.
— Давай,— не задумуючись, кажу я. І тільки тоді питаю: — А з чого?
— Із старої плоскодонки. Отої, що біля верби… напівзатоплена.
— А як?
— Воду вичерпати, дірки позатикати, просмолити, верх забити дошками. Отут перископ. Отут люк. На дно баласт.
— А двигун?
— На веслах буде. Нам же не треба, щоб дуже швидкохідний. Аби підводний.
— А дихать?
— Через перископ.
— А на поверхню як випливати?
— Баласт викинем і випливемо.
— А як водою заллє і затопить?
— Ти що — плавати не вмієш? От іще! «Як? Як?» Дулю з маком з тобою зробиш!
— Сам ти дуля з маком! Який розумний!
— Та ну тебе,— сказав Ява уже примирливо. А я й зовсім не відповів нічого — сьогодні сваритися не хотілось.
Ми проходили повз старий набокуватий колодязь із журавлем, з якого давно вже й воду не брали — так замулився. Я перехиливсь і голосно крикнув у задушливу, пропахлу цвіллю й болотом темряву: «Го!» Я люблю гокати у колодязь: таке «го» виходить — аж у вухах лящить. Такого «го» ніде не почуєш, як у колодязі. Красота, а не «го».
От — і зараз…
— Го!..
— Го!
— Го!
Тільки виляски пішли — наче аж до центра землі.
І раптом у ці виляски вплелося жалібне тонке скімління. Я нашорошив вуха.
— Яво! — кажу.— Там хтось є.
— Бреши!
— Ану гокни й послухай.
Ява перехилився й гокнув. Ми прислухалися. І виразно почули з глибини плаксиве щеняче скімління.
Ми перезирнулися.
— Якась свиня вкинула туди цуцика,— сказав Ява.
— Точно,— сказав я.
— Так що? — сказав Ява.
— Треба витягти,— сказав я. Хоч міг цього й не говорити. Бо він таким тоном спитав, що то вже була й відповідь.
— Значить, так,— сказав Ява.— Я сідаю у цеберку й опускаюся. А ти мене держиш.
— За що? Хіба я тебе так вдержу?
— Ти й справді слабак. Не вдержиш.
— То, значить, я спускаюся, а ти мене держатимеш, як ти такий могучий.
— Ні, спускатимусь я. Я перший сказав. І… і в тебе була ангіна тиждень тому. Тобі не можна в колодязь. І взагалі в тебе носоглотка… Ми, знаєш що, вірьовку прив’яжем он до того бруса-переваги. І ти тягтимеш. Дуже зручно.
— А де взять вірьовку?
— А ондо припиначка.
— Так на ній же коза! Разом з козою прив’яжемо, чи що?
— Коза так погуляє, ніде не дінеться.
— Ну що ж — давай!
— Мме-е-е! — радісно проспівала одв’язана коза і негайно побігла в шкоду. Та нам ніколи було її виховувати.
Ява сів у цеберку, я взявся за припиначку, прив’язану до бруса-переваги на короткому плечі журавля.
— Попускай! Попускай потроху! — скомандував Ява.