Читать «Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо» онлайн - страница 47
Всеволод Зиновійович Нестайко
— Нічого,— заспокоював я свого друга,— як-небудь обійдеться. Не вб’є ж вона тебе.
— До смерті, може, й не вб’є. А інвалідом зробити може. Знаєш, яка в неї рука! Як у Жаботинського!
— А ти потренуйся падать. Як тільки що — зразу падай. Ніби тобі погано.
— Мені й так буде погано. Без «ніби». Не хвилюйся.
Що й казати, співчував я другові всім серцем, всією душею, але допомогти не міг нічим. Лишалося тільки покладатися на долю та на щасливий випадок. Може, якось буде…
І от Явині батьки приїхали. Радісного галасу й метушні — повен двір. Хвіртка тільки — рип-рип! Двері не зачиняються. Родичі, сусіди, знайомі… Ще б пак! Із заграниці приїхали! Цікаво ж! А що? А як? А де? А коли? А яке? А почім?..
У садку цілий день стіл стояв з наїдками та напитками: одні вставали, другі сідали.
І подарунків Явині батьки понавозили мало не всьому селу. Подарунки здебільшого дрібненькі, на манір ґудзика — сувеніри називаються. Але що ви хочете: якби стільки великих подарунків — у дві гарби не вбереш.
І мені подарунок попався. Нам з Явою обом було подаровано по пістолету. Але по якому пістолету! По чеському заграничному пістолету, який стріляє водою. І як стріляє! Натискаєш на гачок, і тоненька-тоненька цівочка чвиркає метрів на десять. Здорово! Оце пістолет так пістолет! Красота! Сила!
Через п’ятнадцять хвилин, як нам було пістолети подаровано, ми їх мало не втратили назавжди.
Ну, ви ж розумієте, було б смішно, якби ми одразу не почали стріляти. Хто б це таке міг? Нащо тоді ті пістолети? Нащо їх взагалі дарувати?
Отже ми одразу…
Бровка́ на мушку — чвирк!
— Гав-гав-гав! — Бровко хвоста піджав і в будку.
Кицька руда сидить на сонці, умивається.
Чвирк!
— Няввв! — І кицька вже на груші.
Курка гребеться.
Чвирк!
— Ко-ко-ко-ко-ко! — І нема курки — десь аж на городі.
А тут іде дід Салимон…
Ну, випадково ж, чесне слово, випадково гачок натиснувся.
Чвирк! — дідові Салимону прямо по лисині.
— А щоб ви луснули, шмарогузи! Я вам почвиркаю! Я вам!.. Я вам!..
За кілька хвилин ми терли свої червоні вуха уже на леваді.
Пістолети нам були залишені при одній умові — стріляти тільки по неживих цілях.
Але ж і настрілялися ми на леваді, що називається донесхочу.
А що вже попозаздрили нам хлопці — і не говоріть!
Тільки й чулося:
— Дай подивиться!
— Дай хоч глянути!
— Дай подержати!
— Можна, я стрельну?
— Можна, я попробую?
— А я? А я?
— Оце так це!
— Ох ти!
— Ох же ж б’є!
— Сила!
— Краса!
— Вещ!
Скажемо одверто, ми неохоче давали не тільки стрельнути, а й подержати.
Можна віддати нові штани, черевики, сорочку зняти, все, що хочеш; але випустити з рук пістолет у перший день — не під силу. Як же його даси, коли сам ще не настрілявся!
Але попорозстрілювали ми хлопців — так попорозстрілювали! Добряче! Вже ж і одігрався я за всі свої страждання, які мені довелося зазнати, бувши «шпигуном», «розбійником», «біляком» і взагалі «ворогом».