Читать «Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо» онлайн - страница 25
Всеволод Зиновійович Нестайко
І наскільки повільно під’їхав грузовик, настільки швидко він від’їздить.
Ми перезираємося і якийсь час мовчимо.
Потім Ява гучно хукає і каже:
— Пішли! Ми не можемо цього допустить!
Я теж хукаю, але значно тихіше, й кажу:
— Риск! Може й зірватися…
— Може,— говорить Ява і знову хукає.
Я уявляю собі гучні похорони, заплаканих односельців, наші портрети в траурних рамках — і мені щипле в носі, як від цибулі.
— Але не можемо ж ми допустить…— каже Ява.— Історія нам не пробачить.
Мені хочеться сказать, що історії до лампочки ми з Явою, у неї більш поважні справи, та я не наважуюсь. Надто серйозне обличчя в Яви.
— Ну, тоді на всяк випадок — прощай! — зітхаю я.
— Прощай! — зітхає Ява, і ми стримано, по-солдатському обіймаємось. Мені щипле в носі дедалі більше.
Хоч двері відчинені і можна спокійнісінько собі зайти, проте ми ліземо через вікно — де ви бачили, щоб герої на небезпечну операцію ходили крізь двері!
Таємнича довгаста коробка стоїть на столі.
Ява бере її.
Одкриває…
В коробці… синій термос, з кришки якого стирчить скляна трубочка, обгорнута марлею.
Ява, одставивши вбік руки і одвернувшись від термоса, поволі-поволі відгвинчує кришку. Ще трохи, ще…
— Обережно… Обережно… Обере…— завмираю я, відступаючи.
Ба-ббах-х!
Я гепаюсь на підлогу і заплющую очі. Все! Нас розірвало…
Але чому ж тоді я чую, як щось дзюркотить і булькає? Невже це на тому світі дзюркотить і булькає?
Я розплющую одне око, потім друге.
Я сиджу на підлозі у мокрій калюжі.
Навпроти мене сидить скривлений, із заплющеними очима Ява. В руках у нього синій термос, з якого щось ллється…
Біля мене валяються черепки від глечика.
Ясно: відступаючи, я ненароком скинув з припічка глечик з водою. От тобі й «ба-бах!»
— Яво! — гукаю я.— Отбой!
Ява вмить розплющує очі й підхоплюється.
— Пильнуй термоса!
Але вже пізно — майже половина вилилася. Тремтячими руками Ява загвинчує кришку термоса і ставить його на стіл. А потім…
Ви бачили коли-небудь у кіно прискорену зйомку, коли люди рухаються з шаленою неймовірною швидкістю?
Так от, якби нас з Явою хтось захотів у цю мить зняти в кіно з такою метою, то не треба було б ніякої прискореної зйомки.
Ми, як мурахи, метушились по підлозі навкарачках, гарячково збираючи черепки і витираючи калюжі своїми штаньми й сорочками. При цьому ми раз у раз зіштовхувалися лобами та іншими, менш поважними частинами тіла… За хвилину все було чисто-чистісінько. І кулею вилетівши з хатини Фарадейовича (на цей раз через двері), ми щодуху припустили по вулиці.