Читать «Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо» онлайн - страница 21
Всеволод Зиновійович Нестайко
Скільки не приїздив після того Папуша, завжди гірко зітхав, згадуючи свою «дорогу утопленицю» (він говорив про неї, як про живу істоту, з ніжністю і сумом). А коли «мазав» — кидав на землю свою теперішню «тулку» і трохи не топтав її ногами, вигукуючи:
— Клята лушня! Хіба це ружйо! Голобля нестругана! Лопатилно! Ех, якби жива була моя утоплениця! Хіба б я пропуделяв того крижня!
Все це свідчило, що рушниця та була справді дуже цінна річ і пірнати за нею варто було.
— Ну, а що ж тоді значить отой «вермахт», «подаруночок від німців»? — сказав я.— І оті «двадцять залізних» і все інше?
До звичайної, хай навіть стендової рушниці всі оті таємничі шпигунські слова ніяк не тулилися.
— Ні, вони не за рушницею,— впевнено сказав Ява.— Це точно! Папуша, пам’ятаєш, говорив, що він повну ціну заплатить тому, хто витягне, аби тільки витягли. Так чого ж ховаться…
Правильно, я згадав, Папуша таки так казав. І він би заплатив навіть більше, ніж та рушниця коштувала, бо, крім усього, вірив, що від неї залежало його мисливське щастя (щось надто вже часто «пуделяв» він з своєї нової «тулки»).
Варіант з рушницею одпадав.
Тим часом Бурмило знову пірнув, смішно дригнувши над водою ногами в ластах. І майже одразу виринув. З трубки, яку він держав у роті, мов з фонтана, метрів на два вгору лупонула вода. Потім кашель і лайка:
— А… хай йому пуп! Це ж я так утоплюся й квит! Нащо воно мені треба!
— Ну, ша-ша-ша! Як мальчик! — скривився Книш.
— Це маска чортова мене підводить,— Бурмило рвонув з лиця маску.— Я думаю, що я, як у протигазі, і починаю дихать, а воно — вода… одразу захлинаюсь. У мене ж зябрів нема.
— Значить, треба підстрахувать. Підстрахувать треба. Прив’яжемо до твоєї ноги вірьовку, я кінець у руці триматиму — для страховки. В случаї чого, я раз — і витягну. Але то вже іншим разом. На сьогодні досить,— Книш глянув на годинник.— А то я на аеродром запізнюсь. Я ж тобі казав — спецзавдання.
Ми перезирнулися.
«Аеродром», «спецзавдання»… Це щось таке… Одним словом, кров з носа — ми повинні знати, що то за спецзавдання на аеродромі.
— Гайда! — шепоче Ява і хапається за весло. Я теж хапаюся за весло.
Ніколи ще наша плоскодонка так не мчала, як на цей раз. Вода аж вирувала за кормою. Нам обов’язково треба було раніше за Книша дістатися берега.
Розділ V
І от ми вже щодуху біжимо селом. Вбігаємо на колгоспне подвір’я, де стоїть грузовик Книша, і одразу гальмуємо. Ху! Тут уже бігти не можна, бо привернемо увагу. А нам треба непомітно, нищечком забратися в кузов грузовика. І ми, заклавши руки в кишені і незалежно спльовуючи, поволеньки чимчикуємо подвір’ям. Назустріч нам білозубо усміхається замурзаний (всеньке обличчя у шмаровидлі) комбайнер Гриць Чучеренко.
— Здоров, пацани! Що — гайку якусь вкрасти треба?
